Андрій Кокотюха - Київські бомби

Утім, коли, піддавшись загальним бунтівним настроям, збаламучені селяни таки пустили в маєток «червоного півня» зимою, два роки тому, акурат відсвяткувавши Водохреще, саме поручник, уже служачи на той час у корпусі жандармів, отримав від керівництва відповідні повноваження та провів показову каральну операцію. Після того ті з винуватців, кого не погнали на каторгу, з вдячності за таку милість відновили все пошкоджене. Фортуна далі ставилася до польських Суярків стримано, зате в окрузі їх почали поважати: не думали побачити за ними силу та міць державного карального апарату.

Почалося ж усе з протекції, складеної Підвисоцьким своєму далекому й практично ніколи не знаному родичу з іншої губернії. Григорія Суярка зарахували до Окремого корпусу жандармів, він, чесно кажучи, нічим особливим себе не проявив по службі, проте покладену на нього роботу завжди виконував акуратно, старанно й дисципліновано. Ще Кулябко привчив своїх підлеглих, котрих вирізняв серед інших та доручав окремі ділянки: краще грамотний службіст-виконавець, який знає своє діло й займає через це своє місце, ніж розумник-вискочка, чия маківка б’є фонтаном ідей, які той не здатен до пуття втілити. Бо, за спостереженнями того ж Кулябка, з висновками якого погоджувався й сам Підвисоцький, для таких кипучих служак значно важливіше бути в центрі уваги, здебільшого імітуючи бурхливу вірнопідданську діяльність, аби в один прекрасний момент бути офіційно представленим комусь із високих осіб — найкраще самому государю-імператору, тоді як практичної користі від броунівського руху подібних молекул майже не було. Суярко ж був із тих, хто, здається, готовий був, якщо це потрібно для справи, все життя прослужити поручником, зате робити своє діло системно, спокійно, непомітно для загального ока.

Оскільки сам підполковник Кулябко, за прикладом свого попередника, полковника Спиридовича, намагався здебільшого тримати на відстані витягнутої руки від себе саме таких офіцерів, Сергій Підвисоцький брав приклад зі свого шефа, довіряючи тихому непоказному Суярку більше, ніж декому з надто яскравих колег-офіцерів.

На противагу поручникові, із завідувачем служби зовнішнього спостереження, простіше кажучи — «батьком» усіх філерів-топтунів Черновим, ротмістр тримався запросто, хоча той годився йому як не в батьки, то в старші брати — вже напевне. Митрофан Ілліч Чернов теж відповідав переважній більшості критеріїв, котрі висував начальник Охоронного відділення Кулябко до філерів. Найперше від них вимагалося, аби служили не за гроші чи страх втратити роботу, а передусім — за совість. Причому під совістю Микола Миколайович розумів не готовність шпига гідно служити лише за казенну платню, керуючись інстинктами вірнопідданства. Навпаки, ці якості Кулябко, а разом з ним і Підвисоцький цінували в наружниках ледь не в останню чергу.

Під совістю та моральними якостями тут малося на увазі зовсім інше: філер не повинен був соромитися своєї служби. Стеження за підозрюваними, в тому числі — за жінками навіть кращих дворянських фамілій, слід вважати не ганебною й негідною справою, котра змушує пхати носи навіть туди, куди не дозволяють собі пхати їхні рідні та близькі: філери мусять сприймати самі себе як передовий загін стражів дер­жави. Службу ж свою слід вважати корисною й почесною. Щоправда, були серед керівників політичного розшуку й такі, хто філерів ні в що не ставив, плекаючи в них величезний комплекс неповноцінності, — Кулябко якось показував ротмістру лист свого колеги з Риги, підполковника Балабіна. Той не полінувався настрочити в департамент величезну петицію, де намагався обґрунтувати, чому спеціальне виховання професійних філерів не потрібне. Це ж що буде, писав начальник Ризької охранки, якщо кожен шпиг відчує себе навченим фахівцем, рівним жандармському офіцерові, кращим з кращих у політичній поліції… Анархія буде, філери забагато свобод матимуть.

Ох, знову це — «забагато свобод». Не там обмежуєш, не на те тиснеш, не туди дивишся, ваше благородіє підполковнику Балабін!

Зовні Митрофан Чернов являв собою приклад того, яким повинен бути справжній філер. Крім невисокого, нижче середнього, зросту — жодних особливих прикмет. Гострим зором похвалитися не міг, та й не треба: практика показала, що шпиг, котрий бачить не дуже добре, відзначається значно більшою уважністю, ніж топтун із очима Вільгельма Телля [40] …топтун із очима Вільгельма Телля. —Вільгельм Телль— народний герой Швейцарії, майстерний лучник. Уродженець кантону Урі, жив наприкінці XIII — на початку XIV ст. Вважається еталоном влучності та гостроти зору. . Та головне — сам по собі Чернов поводився з людьми, як звичайний собі простий дядько, котрий ставиться до всіх довкола так, ніби боїться здмухнути порошинку. Того ж самого вимагав від підлеглих, наголошуючи: краще кілька довірливих бесід за чашкою чаю, ніж один випадок залякування, накладання серйозного грошового штрафу чи, Боже збав, удар по морді. Звісно, траплялися різні випадки, та в цілому налагодженою власноруч філерською службою Митрофан Ілліч був у цілому задоволений.