Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

— Хтозна, пане бурграфе, — мовив Хіх, — чи в кількості заліза — щастя справжнього вояка?

Він відступив і приготувався до поєдинку.

— Атож, не в кількості, пане графе, — відповів Білоскорський, поволі наступаючи, — а в тому, чи захищає воно честь і правду.

З цими словами він змахнув мечем і різко вдарив. Проте Хіх з дивовижною спритністю відстрибнув убік і зробив блискавичний випад у відповідь. Його тонка і гостра, мов голка, зброя жалом ковзнула під обладунок бурграфа, зробивши багряну пляму, схожу на вранішнє сонце.

Дівчина злякано скрикнула, сил вже не було. Вона ухопилася за руку старого слуги, щоб не впасти.

Граф тим часом завдавав удару за ударом, намагаючись влучити в обличчя Білоскорському. Коменданту ж від нападу довелося перейти до оборони, подекуди чудом рятуючись від смертельного удару. Врешті, змучений і поранений, він упав на одне коліно, важко дихаючи і стікаючи кров’ю.

Хіх криво усміхнувся.

— Лишився самий дріб’язок: прикінчити вас і подбати про упокій душі, — сказав він.

Слуга грізно підняв сокиру і зробив крок уперед.

— Ні, — хрипло зупинив того бурграф, — стій, де стоїш, Тадею!

Він підняв стомлені очі на Хіха.

— Одного ти не врахував, демоне в людській подобі, — сказав він.

— Та невже?! — Граф розреготався так, що чути його було по всьому замку, а відлуння почулося аж надворі. — Чого я не врахував?

Лицар звів догори меча і до болю стиснутим руків’ям описав хрест.

— Зі мною Бог!!!

Миттю схопившись на ноги, він ударив графа з такою силою, що той, пролетівши, мов камінь з пращі, через півкімнати, усім тілом навалився на віконне скло і, нещадно руйнуючи цю хистку опору, опинився за вікном. Над підвіконням лише прощально майнули його чоботи та почулася брудна лайка…

Сто років по тому старигань Галілей вивчав вільне падіння тіл. Тоді він зробив дивовижне відкриття: усі тіла, незалежно від маси, падають з однаковою швидкістю. Ті, хто бачив падіння графа, навряд чи з цим би сперечалися, оскільки той гепнувся на бруднюще замкове подвір’я одночасно зі скалками та шпагою.

Заверещали кухарки, зарохкали свині, драби перехрестились, а на високому дубові за стінами замку пролунав розпачливий зойк:

— Матінко Божа!

— Що там, куме? — почулося знизу.

— Матінко Божа! — повторилося знову.

— Та що ж там, куме? Що ви уздріли? — на землі почали втрачати терпіння.

Омелько замість відповіді почав хутко злазити. Руки в магістратського писаря шалено тряслися. І не лишень руки! Усе єство його тіпало, мов у лихоманці. Вже навіть ступивши обома ногами на землю, він все одно не відпускав стовбура — здавалось, що і земля під ним хитається. Пан Бень врешті-решт силоміць віддер Омелька від його опори і добряче струсонув. Це миттю привело писаря до тями, і він заговорив так швидко, що ледве сам себе розумів:

— Тамті антихристи, куме, викинули нашого братчика, графа, з вікна. Він, либонь, забився. Треба негайно мчати до громади і все розповісти…

Коли Бень опам’ятався, Омелька вже поруч не було. Він тільки те і зміг, що у свою чергу пролепетав:

— Матінко Божа!

Тіло графа нерухомо занурилося в грязюку, проте ніхто не насмілювався до нього наблизитись. Усіх відлякувала не лише дурнувата і водночас страшна гримаса, що була на його обличчі… Адже це була гримаса королівського посланця! І нічого доброго це не віщувало.

З будинку вийшли бурграф і його слуга. Натовп челядників зміряв їх недобрим оком, але жоден не насмілився сказати ані слова. Лише свині безперервно рохкали, але чи докоряли вони Білоскорському, чи його вихваляли, зрозуміти було годі.

Слуга став над розпластаним графом.

— От дивина, — промовив він, перекидаючи з руки в руку свою сокиру, — ані краплини крові з нього не вийшло. Погляньте, вашмосць, жодного поранення. Навіть меч не залишив на ньому сліду. Може б, його іще раз?

— Не підходь до нього, — суворо наказав бурграф, — молися… Всі моліться! — вигукнув він.

— Пане, — проскиглив якийсь челядник, — відпустіть нас. Усіх покарають за цього шляхтича…

— Дурню! — спалахнув гнівом Білоскорський. — Вас повісять, щойно опинитесь за мурами!

Але за мить уже трохи спокійніше додав:

— Кожному з вас я від сьогодні платитиму вдвічі більше. А тепер моліться, шляк би вас трафив!

Глибоко вдихнувши, він почав першим:

Вірую в єдиного Бога Отця Вседержителя, Творця неба і землі, і всього видимого і невидимого…

Челядь несміливо підхопила: