Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

Поет крізь туман, струсонув запаленою головою, але цей дивакуватий дядько нікуди не подівся і навіть заговорив:

— Добрий гусак, Пилипе, — звернувся він до сплячого мірошника, який, щоправда, навряд чи його чув, — матимеш тепер спокій і воду чисту, і рибу…

Тут він забулькотів питвом, після чого втер рукавом свою густу зеленаву бороду і глипнув на Себастяна.

— Добридень… — ледве пролепетав той.

Незнайомець криво усміхнувся.

— Очуняв?

— Не знаю, — чесно відповів поет.

— Доки ти тут спиш і пиячиш, — осудливо сказав чолов’яга, — твій скарб синіє, захлинається водою, потерпає від раків і п’явок, хоч, на щастя, ніякий біс його не потопить.

— Який скарб? Ви про що? — не второпав з похмілля Себастян.

— «Про що, про що!» — перекривив незнайомець. — Скарб, кажу! Скарб! Уторопав?!

Той незграбно відмахнувся.

— Мені вже обіцяли… ска-арби… Отут, біля млина.

— Не біля цього млина, турку! — украй розлютився незнайомець. — А біля старого, покинутого. Того, що вгору по течії.

Він підвівся з-за столу і нахлобучив кресаня на голову.

— Уставай!

Себастян підкорився.

Біля водяного колеса стояв покірно, мов кінь, прив’язаний човен. Поет солодко вдихнув на повні груди. Ставало трохи легше. Вологий річковий вітерець розкуйовдив йому волосся і розшарпав поли сорочки.

— Одного не второпаю, — філософськи мовив невідомий, вмостившись у човні, — відколи це отак поспішають за винагородою?

— Дідько його матір зна… — відповів на те Себастян, приєднуючись до нього.

Відповідь, схоже, виявилась вичерпною, бо той соковито зареготав і вручив йому весло.

— Греби на середину, а там за течією.

Човен відв'язали, і Себастян дужим поштовхом відірвав його від берега.

— А ви відкіля усе знаєте? — поцікавився він посеред річки.

— Знаю, та й годі. Тобі що?

— Так, запитую. Чоловік ви незвичний. Сказали б, як ся називаєте. Я ж бо дякувати маю…

У відповідь той примружив праве волохате око і діловито промовив:

— Звуся я Гирком, але чи багацько тобі теє сказало? Я — той, чий дім отут, — і вказав на воду.

— Тепер знаю, — мовив Себастян, — що дякувати мушу… водяникові.

— А ти з подякою не поспішай, — зауважив Гирко. — Ще невідомо, чим це душі хрещеній обернеться.

Полтва дедалі вужчала, натомість лівий берег, порослий очеретом і верболозами, ставав усе розлогішим. Колись і тут вона була повноводною, але місто укріпили ще одним ровом, який заповнювали річковою водою… Занепав і млин. Стирчав чорним одиноким привидом серед осоки і лиховісно блимав на рибалок порожніми вікнами.

— Лізь у воду, — наказав водяник, забираючи у Себастяна весло, — і шукай. В очереті…

Той не роздумуючи зістрибнув з човна, опинившись по пояс у теплій мутній стихії. Щось дивне тепер скоїлося з нещасним поетом: серце калатало, як біснувате, руки шарпали несамовито гострі тонкі зарості. Позаду почувся дикий водяників регіт і гиготіння якоїсь болотяної пташки. Бредучи навмання і задихаючись від болотяних випарів, Себастян час від часу падав, доки, врешті, після доброї години таких поневірянь обважнілі від втоми та мулу ноги відмовились його нести далі. На думку спала молитва, але молитися він не став. Не слід… Не зараз…

Над головою зашуміли крила. Себастян звів очі і побачив здоровенного ворона, що кружляв над ним, як чорний янгол. Привернувши до себе увагу, птах відлетів убік, зовучи, манячи, закликаючи…

Поет підвівся і з диким шалом кинувся туди.

На зігнутих гілках верболозу лежало жіноче тіло. Ворон сів поруч і витягнув дзьоба до посинілих вуст, наче прагнучи уловити дихання.

Катерина була непритомна, здавалось, навіть, мертва, але, вхопивши її на руки, Себастян відчув, що вона жива…

— Дай вина, жиде! — коротко сказав Христоф.

Ані задуха, ані дорожня втома не спонукали до ввічливості. Особливо коли йшлося про першочергові потреби. Жид люб’язно усміхнувся і запопадливо перепитав:

— Може, пан бажає пообідати?

— Маю з собою.

У корчмі було порожньо. Тільки троє мадярів в кутку за потрісканим столом з апетитом гризли солонину. Так, ніби інших столів тут не було, і їм хоч-не-хоч довелося миритися з його тріщинами і навіть відсутністю однієї дошки. Втім, останню ваду хтось із них виправив у доволі своєрідний спосіб, закривши дірку мушкетом.

Упівока глянувши на них, кур’єр вмостився неподалік і взявся до своєї дорожньої торби, яку вклав йому магістратський писар. Її відчутна вага обіцяла багато, якби не дурнуваті писарські вузлики.