Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

Бачте, мила Ляно, якоїсь миті, коли той несамовитий Михаїл змагався з моїм господарем, краплина янгольської крові впала на землю і затверділа. Так-так, тепер ви знаєте, що у вас на шиї… Камінь спершу потрапив до рук одного божевільного італійця на ім’я Тарталья, який роками його шліфував, намагаючись надати цій коштовності ще більшої вартості. Якщо придивитись, то на гранях можна помітити особливі знаки, що залишив цей вар'ят.

І я служив йому, я мусив служити, я служу кожному достойному, в кого в руках Янгольська Кров. Інші ж просто накликають на себе мій гнів. Інакше не може бути, я слуга… або хазяїн.

Камінь переходив з рук у руки, аж доки не прикрасив скарбницю Сулеймана Пишного. Що було потрібно моєму новому володарю, як гадаєте? Не пекельне натхнення, не кохання жінки, не золото! Йому була потрібна слава і влада…

Граф замовк, наче достеменно все пригадуючи, але погляду з Ляни не зводив, мовби насолоджуючись тим враженням, яке щойно справив своєю розповіддю.

— І що було далі? — ледве чутно запитала дівчина.

Хіх удоволено засміявся.

— Далі? — перепитав він, — а далі, моя люба, були гучні перемоги Високої Порти. Я привів йому найкраще у світі військо з живих і мертвих. Його солдати вмирали, а потім підводились і знову ставали до бою. Завдяки мені підкорили гордий Багдад і Буду. Це я розбив для нього венеційський флот в Іонічному морі. Та що там! Відень би також не встояв, якби не султанська пиха.

Одного дня, коли народ вітав свого правителя, Сулейман жбурнув у натовп цей камінь, вважаючи, що його імперія зможе процвітати і без моєї допомоги. Занадто легким усе здавалось…

Відень не підкорився, а Янгольська Кров помандрувала світом. Врешті опинилася у вирі Лівонської війни, де принесла трохи успіхів полякам, трохи московитам, а далі опинилася в руках звичайного військового хірурга. Здогадуєтесь, як його звали, моя красуне?

Ляна кивнула у відповідь.

— Атож, — вів далі Хіх, — його звали Домінік Гепнер. І був цей добродій колись підмайстром того самого сеньйора Тартальї. Либонь, навіть допомагав йому свого часу обробляти камінь…

Зрозуміла річ, Гепнер упізнав коштовність. Безумовно, йому навіть відомий секрет тих таємничих знаків на гранях. Лікар заховав камінь у порожню очницю одного найманця і, добре заплативши, взяв з нього клятву зустрітися за певний час тут, у Львові. Turpe senex miles! [2] Жалюгідне видовище — старий солдат! ( лат .) Звісно, я пішов слідом. І навіть бачив, як той найманець загинув однієї ночі, намагаючись пограбувати перехожого. Домінік здогадався про це і почав шукати тіло… Тільки от біда, однооких трупів у Львові до біса! Одних він випрошував у магістрату для розтину, інших доводилось викопувати з могили, аж доки Гепнер не знайшов те, що шукав!

Граф замовк і несподівано став знову наближатись до Ляни. Здолавши відстань між підвіконням і клавесином, за яким вона сиділа, Хіх став перед нею на коліна.

— Ніколи ще цей камінь не чув ударів такого чистого серця, — прошепотів наближений до короля, чиє спрагле дихання дівчина відчувала навіть через сукню. — Воно не бажає влади і багатства, хоч має на це повне право. Воно буде моїм володарем або я буду володіти ним…

Ляна усім тілом подалася від графа, проте його руки вже потяглися під поли її сукні.

— Це ж треба — невинні думки скоряють, мов кайдани, — прохрипів той, — щоб така краса була ще й цнотливою…

Звук ляпаса обірвав цю хтиву мову.

— Негайно припиніть! — владно промовила шляхтянка, важко дихаючи від обурення.

Проте граф, уже схопившись на ноги, простягнув до неї свої руки, мов дві гадини. Одна опинилась під її волоссям, а друга — поверх молодих і свіжих персів. Проте ледве холодна і слизька п’ятірня накрила камінь, як на голові негідника вщент розлетілась важка флорентійська ваза.

Охоплений жагою граф не помітив, як дівчина схопила її зі столу.

Ледве не очманівши, Хіх відступив, похитуючись, мов п’яний, але на ногах втримався. Мов у тумані, він побачив, як праворуч від нього на гобелені розпоролося розкішне тіло Селени, а зліва — виткані могутні м’язи Аполлона. З прекрасної богині Місяця діловито вийшов дідок із сокирою, а з розсічених грудей срібнолукого покровителя мистецтв — Сильвестр Білоскорський. Дідок закрив собою Ляну, а комендант наблизився до графа. Туман перед очима останнього почав потроху розсіюватись, отож Хіх, врешті, запримітив дві речі: гострий півтораручний меч і ще гостріший рішучий погляд бурграфа. Ні перше, ні друге не віщувало для нього нічого доброго. Рука його потяглася до пояса, намацавши там легеньку австрійську шпагу, — вихоплена вона була з неабиякою вправністю.