Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

Коли вона прокинулась, сніданок справді стояв на столі. «Мабуть, я так міцно спала, що не помітила, як його принесли, — подумала дівчина, — сором так заснути, але ж як легко! Господи, як мені легко!»

Вона підбігла до клавесина і підняла чорну різьблену кришку. Інструмент був чудово настроєний і слухняно зазвучав під тонкими пальчиками. Кімната наповнилась музикою, до якого згодом додалося прекрасне сопрано. Вона співала, доки не помітила у дверях свою служницю, яка терпляче очікувала, поки господиня зверне на неї увагу. Ляна, не перестаючи бавитись клавішами, легким наспівом запитала:

— Чого тобі, Вірцю?

Такий жартівливий тон, певне, збадьорив дівчину, тож вона так само весело відповіла, хоч і не наважуючись відспівати:

— Моя пані, до вас ся просить коцур його величності короля.

Музика стихла, поступившись місцем дзвінкому сміхові господині.

— Хто до мене проситься? — ледве промовила Ляна.

Дівчина знизала плечима і, собі засміявшись, невпевнено повторила:

— Якийсь… коцур, моя пані…

— Що ж йому треба?

— Не повів. Каже, що від короля, і край.

— Від короля?

— Атож.

— То, може, він не коцур?

— Може, й не коцур.

— Невже… Канцлер?

— Ось! Саме так! — вигукнула служниця.

— Що ж, клич цього «коцура», — сказала господиня, — якщо пан комендант пропустив його сюди, значить, можна його прийняти. Можливо, він наш друг і приніс королівську милість..

Вірця вийшла, а Ляна, гордо випроставшись за клавесином, взялася чекати. За мить до кімнати зайшов вродливий шляхтич у розшитому золотом камзолі, високих дорожніх чоботях з пристебнутими шпорами. В руках він тримав чорний капелюх з величезним пером, а при боці мав чудової роботи шпагу. Зупинившись посеред покою, він схилився в елегантному поклоні.

«Справді, трохи схожий на кота», — подумала дівчина, відповідаючи йому кивком голови. Їй раптом стало смішно, і усмішка, не втримавшись у своєму полоні, яскраво засяяла на вустах, що були миттєво прикриті долонею.

— Даруйте, шановний пане, — поспішила вибачитись панна, — я зовсім не з вас сміюсь. Не зважайте на мою провінційну неґречність…

— Слово честі, кожен смертний продав би душу, аби бачити вас щодня, — відповів гість.

— З ким же маю честь? — запитала дівчина, щоб оминути звичну тему компліментів.

— Пробачте, я не представився, — відповів прибулий, — мене звати Рудольф Хіх. Я підданий і довірена особа його величності.

— Його величності… Імператора? — запитала Ляна.

— Ні, шановна панянко, не імператора, хоч саме він подарував мені графський титул. Його величності Сигізмунда II…

Серце дівчини забилося так сильно, що, здавалось, навіть граф почув його стукіт. Рука її інстинктивно потягнулась до грудей, наче намагаючись його втишити, і лягла на прикрасу.

Обличчя Хіха несподівано стало блідим. Мов знемагаючи, він важко гепнувся на коліна. Від такої несподіванки дівчина скрикнула і схопилась із-за клавесина.

— Що з вами, пане граф? Вам зле? — стривожено мовила Ляна.

— Коли б ви побачили свою душу в руках демона, то відчули би щось схоже, бо моя — в руках янгола, — простогнав той.

— Пане Хіх, — співчутливо сказала дівчина, — ви, мабуть, перевтомилися з дороги…

Гість задер писок догори і здавлено пробелькотів:

— Хіба ви нічого не розумієте?

— Ні, Христом присягаюсь, — зі сміхом відповіла Ляна.

— А-а-а-а! — раптом закричав граф неначе від болю. — Благаю вас, не треба так жорстоко зі своїм слугою!

— Слугою? Ах, дорогий графе! Розумію — це король прислав сюди вас! Він уже про все знає?..

Запитання довело Хіха до безумства:

— Та що вам король, чорт забирай! З цим каменем на шиї ви — сама королева!

— З каменем? — перепитала дівчина. Вона ніби вперше глянула на цю коштовність, проте не побачила в ній нічого нового. Тепер уже Хіх уважно придивлявся до її обличчя, на якому сяяв чарівний подив і цілковите нерозуміння всього, що відбувається.

— Гаразд, — граф підвівся з колін і стомлено поплентався до підвіконня. Звідси він уважніше подивився на Ляну, наче мав далекозору недугу.

— Гаразд, — повторив він, — якщо ви нічого не розумієте, я все поясню. Але для початку розкажіть мені, як цей камінь потрапив до вас. Ну ж бо!

Цього разу дівчина тільки закусила малинову губку — двічі за день одне й те саме питання — це вже занадто!

— Не хочете відповідати — не треба, — засміявся Хіх, — зрештою, я можу здогадатись. Не інакше, як пан Гепнер подарував його вам. Угадав? А сам він мусив розкопати могилу, аби зняти цю цяцьку з трупа. Ха-ха! Цього ви не знали? Яка нудота — зі століття в століття — одне й те саме…