Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

Якуб Шольц, котрий не пропустив з розмови жодного слова, побілів як смерть.

— Звісно, пане коменданте, звісно, — догідливо мовив Хіх.

— І знаєте, що, порушивши його, дворянин навіки піддає ганьбі себе та свій рід?

— Обіцяю ще раз, — нетерпляче сказав граф, — щойно повернувшись до Кракова, добуду для вас високу військову посаду.

— Річ не в тім, пане, — заперечив бурграф, — цій дівчині, яка зовсім не є полонянкою, я пообіцяв, що без власної волі вона не залишить Високого Замку. Отже, якщо вона коли-небудь опиниться у ваших руках, то це означатиме одне з двох: або на те була її згода, або ви до останнього камінця розібрали цю фортецю і вбили останнього драба.

Граф Хіх сприйняв таке зухвальство цілком спокійно, проте говорити почав голосніше, так, аби його чув натовп.

— Вельмишановний бурграфе! — сказав він, і його виразності позаздрив би будь-який актор. — Я не звернув жодної уваги на те, що ви розмовляєте зі мною, сидячи верхи. У ваших словах відчувся сумнів, чи справді я той, хто має значно більші права почуватися тут господарем. Я пробачив вашу зухвалість… Але річ, зрештою, не в мені. Ця молода особа, що користується вашою гостинністю, стала причиною скандалу, який здатен поставити під сумнів репутацію міста. І це в той час, коли його величність Сигізмунд II збирався надати щедрі привілеї львівським купцям та ремісникам.

Натовп невдоволено заревів і посунув до мосту. В ту ж мить двоє драбів позаду коменданта вихопили мечі, і їм би неодмінно довелося пустити їх у діло, якби Хіх одним помахом руки не зупинив городян.

— Проте, аби зберегти чистим ваше сумління, — вів далі граф, — і, що важливіше, добре ім’я міста, я сам готовий піти до цієї відступниці і переконати її віддатися правосуддю, а потім…

— Панове, Христа ради! Що відбувається?! — почувся розпачливий крик маленького чоловічка, що відчайдушно пробивався крізь юрбу. — Христа ради! Іменем короля, чорт забирай! Пропустіть мене! Пропустіть, бісове кодло! Ух! — важко зітхнув він, порівнявшись, нарешті, з графом. — Білоскорський? Ви в обладунках? Якого дідька? Хіба розпочалась війна?

— Ні, пане старосто, — відповів той, — але у вельможі, який стоїть поряд з вами, такий войовничий вигляд, що нічого іншого, як одягти лати, мені не залишалось.

Староста звів очі на графа.

— З ким маю честь? — запитав він.

— Граф Хіх, канцлер його величності, — була відповідь з погано прихованим роздратуванням, — і я буду вдячний, якщо ви не стоятимете в мене на дорозі…

— Стривайте! Як ви сказали? Канцлер? — перепитав староста.

— Саме так, вам не почулося.

— Переді мною — коронний канцлер?

— Можете сміливо вірити своїм очам.

— Та я б із радістю, але… Кров Христова… Не хочеться думати нічого лихого про здоров’я пана Яцека Замойського.

— Думайте про найгірше! — безжально відрубав Хіх.

Староста зняв шапку і перехрестився. Важко зітхнувши, він з гіркотою проказав:

— Знали б ви, що це був за чоловік…

— Я поділяю вашу скорботу, — лицемірно кивнув Хіх.

— Уся Польща поділяє мою скорботу, пане граф… Треба замовити панахиду. Коли, кажете, бідний Яцек відійшов?

— Рівно місяць тому.

— Ех… А зовсім нещодавно він писав мені: «Януше, в моїх мисливських угіддях під Жешувом цьогоріч багато зайців»… Сердешний Яцек… Недарма кур’єр позаминулої неділі був одягнений у темну одіж. То був знак!.. Що ж, хай собі тішиться вся звірина під Жешувом, бо у світі стало на одного незрівнянного мисливця менше… Ох-ох-ох, — продовжував скрушно зітхати староста, — даруйте, ви сказали, коли був цей чорний день? Коли помер мій друг? Мій дорогий Актеон?

— Горе нещадне! — лицемірно вигукнув Хіх, — і ваш слух у його полоні… Сказав, звичайно, сказав. Ваш Актеон, ваш Аполлон, ваш Гіацинт помер два тижні тому…

— Ох-ох-ох! Невже від пропасниці? Адже він був ще такий молодий!

— Від французької хвороби, пане Януше.

— Матко Боска!

— Саме так.

— Все одно, царство йому небесне!

— Ну, з цим я б іще посперечався.

— Отже, канцлер тепер — ви?

— Я вже мав честь вам про це повідомити.

— І все одно, — з раптовою суворістю сказав староста, — це ще не причина брати штурмом Високий Замок.

— Гадаєте, я беру його штурмом? — єхидно мовив граф.

— Так принаймні виглядає, — відповів той, широким жестом вказавши на міщан, що юрмилися довкола стін. Ті, хто стояв ближче до них, не пропускали з розмови жодного слова, а ті, що трохи далі, — чули менше, однак цілу годину переповідали все тим, хто взагалі нічого не чув. Врешті, серед останніх розповзлася чутка, буцімто сам папа вже наклав інтердикт на місто. А як ні, то от-от це зробить. І все через ту відьму, яка ховається в замку!