Василь Базів - Хрест - постбіблійний детектив

– Ты, брат, хотя бы предупредил. А то вот так – нежданно-негаданно. Но тем лучше. Радость-то какая – видеть тебя в родном доме.

Паша не брехав – для академіка це справді була рідна хата, бо збудував її старий Харкавий на гроші старого Цукермана, якого здав у гестапо. Так що маєток таки точно жидівський.

– Да я, Павлуша, в командировке здесь. Есть одно особое секретное задание. Но дело не в том. Чертовски захотелось тебя повидать.

– И мне тоже чертовски приятно, – знову поліз обніматися Паша.

З-за вікон долинав жалібний спів панахиди.

– Как тут у вас красиво поют. Торжественно как-то. Как симфонический оркестр. Это что, хор колхозный в селе такой профессиональный?

Цукерман, як справжній єврей, а вже потім член ЦК КПРС, крадькома підчитував Тору. Він непогано знався на юдейських релігійних обрядах, а от від християнства був далекий, тому й прийняв поминальну службу за симфонію.

– Да нет. Это похорон у соседа. Хоронят бандита. Видишь, как нам здесь непросто? Все село пришло его провожать.

– А как же бандит-то скончался?

– Да как они кончают? Райцентр, улица Дзержинского, 3. Управление КГБ. Вот там их и кончают. По всей строгости классовой борьбы.

– А я слышал, некий земляк твой покончил с собой в тюрьме на днях. Или это другой?

– Да какой другой. Тот самый. Бальтазар. Когда открыли труну, ужаснулись: изуродовали до неузнаваемости. Ребята наши постарались. А ты говоришь, покончил. Покончили его! Я так понимаю: надо врага ликвидировать – значит надо. Но зачем так уродовать! Зачем? Иди теперь и проводи в селе воспитательную работу, прививай любовь к коммунистической партии, к советской власти, к великому братскому русскому народу. Стране, Вениамин, нужны новые люди. Такие, как мы с тобой. А резать врагов, как свиней, – от этого они только умножаются. Да ладно. Зачем о грустном. Давай выпьем. За встречу. За здоровье.

Вони пили несамовито. Поховальна процесія ще не вийшла з подвір’я, як почали співати.

– Стули пельку, чорте! – враз заверещала Стефка, вперіщивши по плечах Семка. – І ви замовкніть, жиди пархаті. То вам не Христа розпинати!

Вони справді замовкли. Паша такою навіженою ще ніколи не бачив власну матір. Вона, як усі сільські жінки, була на похороні. Коли почула через паркан п’яний спів із власної хати, мало не згоріла зі стида.

– Добре, мамо. Більше не будемо. Не сваріться, – Паша повів її до другої кімнати. Хотів був приголубити матусю, але вона відсахнулась від нього, а потім затопила між очі зі всього маху.

Стефка ніколи не піднімала руку на свого одинака, але у цю мить була б задушила його – навіть якби був у колисці.

– Що з вами? Хіба можна так із рідною дитиною. Та ще й жидом обзиваєтеся.

Вона зіскочила з ліжка, як обпечена. Вона вже не могла далі носити це в собі.

– Ти не моя дитина. Ти є жид.

Із Паші почав сповзати хміль. Чи то причулося, чи вона в безтямі верзла такі страхіття:

– Ви з таким не жартуйте. Де ви таких прокльонів набралися?

– Мені вже і так дорога близька за тим Бальтазаром. Що, я маю з тим іти на той світ? Коли Семко приніс до хати дитинку – таку, як наша, я не вставала з ліжка. Слаба була дуже після пологів. А дитина моя була ще слабша. Коли я прийшла до пам’яті, то побачила біля себе не дві голівки, а одну. Була тільки чорнява. Білявої не було. А може, то я не розрізнила? Бо любила обох однаково. Семко казав, що то вижив наш, а той таки не вийшов з хвороби. Я вірила йому довго, але, поки ти підростав, сумніви обсідали мене. Не моя кров у тобі. А тепер я вже й зовсім не вірю. Не моя ти дитина. Моя згинула тої зими по кількох місяцях. А ти не мій – ти чужої мами. Мій не може хрести ламати.

Паша кинувся у другу кімнату. Він не знав, що робити. Тішитися, що він справді рідний брат члена ЦК КПРС. Ото головне. Єврей чи українець – це до лампочки. Ми комуністи-інтернаціоналісти. Але реальне братерство з членом ЦК круто змінить ситуацію.

– Ты, Веня, посиди здесь малость. Посиди. Отдохни с дороги. А мы свои дела семейные порешаем. Это срочно. Но это недолго. Сиди, не скучай.

По цих словах узяв батька за комір і потягнув туди, до мами.

– Тепер я вам устрою очну ставку, предки окаянні. Хто з вас говорить правду?

– Та що ти її слухаєш. Вона на тім похороні мізками поїхала. А тоді, після пологів, вона лежала без пам’яті.

Що вона знає, коли була у відключці. Я знаю. То я жиденя задушив і за стодолою закопав. А тебе залишив. Тому ти тут, у хаті, а він там, за стодолою.