Василь Базів - Хрест - постбіблійний детектив

Єдлов пішов «висказивать сочуствіє» – генерал й академік мовчали. Кожен думав про своє. Цукерман, якби знав, що тут така каша завариться, нізащо не поїхав би шукати цей талант. Послав би когось із інституту. Але хотілося на батьківщині зайвий раз побувати. З братом побачитися, – він ще, до речі, цього не зробив.

Але Кушнірук тішився, що саме так сталося. Він не сумнівався, що пацан прийде на похорон батька. Це був блискучий спосіб виманити його. Єдлов усе зробив у вищій мірі ефективно. У відповідності до поставленого завдання. Бальтазар-старший найпевніше й не знав, де ховається пацан. Тому перший варіант був «учебный», а діяти треба було за варіантом другим – саме його успішно виконано.

– Я понимаю, товарищ Цукерман, что вы не привыкли к нашим суровым реалиям, да еще в «горячей точке». Но в деле обеспечения безопасности страны эти реалии именно такие, а не другие. И нам приходится иметь с ними дело. Конечно, жалко человека: ушел из жизни, особенно таким образом… Уж поверьте – заснувшего конвоира мы накажем. Но есть и другая сторона этой грустной истории. Надеюсь, мы встретим сына на похоронах отца. А именно такая цель поставлена перед нами – передо мной и перед вами, товарищ член ЦК КПСС. Все сложилось таким удачным образом, что мы близки к этой цели. И не подумайте, что мы, наше ведомство, уж такие беспомощные, как вы смели раннее предположить, критикуя нас.

– Будем надеяться, что вы правы. Он должен прийти, – пробурмотів Цукерман.

Село не могло вміститися на одному обійсті. Зранку ніхто вже не йшов до роботи. Такого похорону Кедрівка не пам’ятала. Підпільний греко-католицький священик Максимець приїхав з райцентру. Було очевидним, що не будучи офіційним парохом, він не мав права здійснювати обряд. І було очевидним, що він свідомо вийшов з підпілля, розуміючи, що прямо з цвинтаря або й раніше його загребуть на Сибір.

Замордований Бальтазар підняв усіх. Вишикував у повстанський стрій. Село стиснуло кулаки. Воно само стало кулаком. Готовим до смертельного бою. Під хату Бальтазарів кожен мужчина прийшов не голіруч. Зі зброєю в руках. Холодною і не тільки. Команди не було, але будь-які спроби радянської влади не дати синові похоронити батька зустріли б збройний опір. Їм увірвався терпець. Знущань ніхто вже не витримав би. Кедрівка одностайно була готова до війни з СРСР.

Коли під хатою розпочалася відправа, в село в’їхали два «воронки», вщерть набиті енкаведистами. Андрій попросив священика призупинити богослужіння й в оточенні півсотні хлопців пішов назустріч карателям. Його вологі очі палахкотіли вогнем, а під сорочкою він міцно стискав обріз.

– Хто тут у вас старший? – запитав він свого ровесника за кермом вантажівки.

– Генерал сидит там в «Победе».

Кушнірук уже йшов йому назустріч. От вона, жадана ціль. Клюнув, гадьониш. Виповз зі своєї криївки. Тепер ти нікуди не дінешся. Генерал привів у село загін особливого призначення. Кагебешні бойовики вмить рознесли б це злощасне кубло на першу ж команду. Вбивці сиділи в машинах у стані бойової готовності.

Вони йшли назустріч одне одному.

– Я твою жінку не вбивав, але попередив тебе, що вона вмре. За твої гріхи. Але мого батька вбив ти, – розпочав Андрій першим, наближаючись широким кроком до генерала, до смерті переляканого згадкою про дружину. Тим паче, йому здавалося, що з цього навіженого пророка прямо сипалися іскри.

Кагебісту просто відняло мову.

– Ти знаєш, що я не жартую, тому слухай, що кажу. Якщо ти не даси мені поховати батька, якого ти вбив, то я тут уб’ю тебе. Ти бачиш, скільки народу. У тебе – кілька десятків головорізів. У мене – тисяча озброєних до зубів селян, які на один день знову стали повстанцями. Але, на відміну від твоєї дружини, ти маєш шанс. Забирайся.

Приїдеш через три години. Я буду тут, на цьому ж місці. Уже без зброї. Тобі потрібен я, а не мій мертвий батько, якого ти вбив? Чи тобі потрібні ці розлючені, готові на все селяни? Вони за лічені секунди порвуть тебе на шматки. Лінчують, як скаженого пса. А любиш ти свою смердючу шкуру більше, ніж твою всрану партію. Через три години ти отримаєш мене.

– Які гарантії? А як знову зникнеш? – бігом випалив генерал.

– Гарантія – моє слово. Ти мене вже знаєш трохи і розумієш, що воно значить.

Генерал почвалав назад, даючи на ходу команду розвертатися до райцентру. «Чому?» – запитував сам себе. Як чому? Хотів жити. Якщо тобі дають шанс, як інакше?

Яка то радість, коли сходиться родина! Після довгих літ вимушеної розлуки кожна зустріч – що мед на душу. Брати обнімалися не те що тричі – безліч разів. Паша знай виціловував Веню. Гість то гість, але й він, Павло, вже однією ногою москвич. От вони удвох дадуть чосу там, у Білокам’яній. Веня – всесвітньо відоме світило, але й Паша – не пальцем роблений, академік людських душ, що й було блискуче продемонстровано останніми днями.