Василь Базів - Хрест - постбіблійний детектив

І треба ж такому статися – справді якось по-вепрячому! Французька революція утримувала перед стратою останнього короля в тому самому Темплі – храмі тамплієрів, з якого монарші сатрапи поволокли на мученицьку смерть Жака де Моле. Останню ніч останній французький король провів у тій самій камері. Отакий збіг обставин. А вогнище, на якому згорів останній з тамплієрів, чадить донині. До нього охоче підкидають хмиз усе нові й нові адепти атеїстичного мракобісся. Жан де Моле горить на вогні донині – уже майже тисячу літ. А слідом за ним крокує легіон живих смолоскипів, торуючи шлях, угору підносячи неопалимі серця…

Чому світиться в хаті, у якій не мало би нікого бути? Ноги швидко понесли його додому. Прожогом кинувся в двері. Переступив поріг. Перед ним на колінах – мати. Вона розмовляла з Богом.

Поруч – труна.

Від болю тілесного людину рятує свідомість, яка покидає її. Але від страждань душевних не рятує ніщо.

Немає на землі горя більшого, ніж втрата рідної людини. У полум’ї такого болю ти готовий віддати життя взамін за таку втрату. «Любити батьків» – який банальний імператив. Але як любити, до якої межі? Бальтазари – то був такий рід, коли ти готовий віддати своє життя взамін за життя рідної людини. Якби він мав такий шанс. Адже це було ще вчора можливим. І він мав це передбачити. Він міг обміняти життя батька на своє. І він би зробив це. Не вагаючись ні секунди. Тепер – пізно. Це він убив батька. Він мав іти на плаху.

Вмерти – яка дурниця! Навіть у муках. Ну і що? Муки мають межу – фізичні муки. А тепер йому нести муки душевні до останніх днів своїх. Хоча що таке його дні? Полова. Після того, коли він не вберіг батька. Міг уберегти й не зробив цього. І як йому тепер жити? Мстити – за батька? Наскільки вистачить сил. Але цього замало. Він відомстить їм, але як він відомстить собі? Помста самому собі – за смерть батька з твоєї вини.

– То я там мав бути, мамо, у труні, а не тато. Як мені тепер ходити по землі? То я його вбив, мамо. Я мав робити так у житті, щоб ви жили якнайдовше. Мав продовжувати вам віку. А я йому життя відібрав. Що я маю тепер зробити собі? Чим я можу спокутувати перед тобою, тату?

Хлопець упав на холодні дошки батькової домовини. Мовчазна деревина неначе попливла по хаті в солоних потоках гірких сліз. Ці живі й гарячі міріади не здатні втопити невимовного горя людського. І скільки тих плачів ладне вилити з себе єство? Є єдина мить, коли не хочеться жити на світі, – коли вмирають батьки чи діти. А тут ще з твоєї вини. Прямої вини. Бо твій вчинок – то причина його, батька, смерті.

Біля труни лежало бездиханно ще одне живе створіння. Під очима від сліз утворилися глибокі рівчаки. Він уже не мав сили плакати. Він думав. Навіть не ворухнувся, коли Андрій увійшов у хату, – він думав над тим єдиним, що не вміщалося в його свідомість: чому людина така жорстока? Хто вони, ті люди, які умертвили його бога? Звідки вони прийшли на цю землю і живуть на ній поруч із нами? Як нам жити з ними, коли серця в них – кам’яні? Чому цей вид живого світу так мало здатен співчувати? Чому їх так рідко навідує любов? Власне, вони й не знають, що таке любов у тому її найвищому апофеозі, що судилося пізнати нам. До самозречення. Без жодної крихти фальшу. Любов тварини до людини. Недосконалість людська така велетенська, що людина не здатна піднятися у своїй любові до іншої людини на таку ж висоту. Їй не дано пізнати цей пік щастя. І вона не має права на існування.

Андрій читав цю спопеляючу поминальну панахиду в мудрих очах ротвейлера, у яких уже не залишилося жодної сльозини. І в пречистих пустелях його зіниць світилися блискавки докору усьому грішному людству.

– Товарищ академик, не гоните лошадей, – Цукерман просто допікав Кушнірука. – Я понимаю: или мы его из-под земли достанем, или он нас под землю загонит своим свирепым фанатизмом. Вы не представляете, какой страшный этот звереныш.

– Товарищ генерал, а «звереныш» – редкая находка для советской науки. Вы же знаете, если бы товарищ Сталин отрывал каждую умную голову, а не ставил ее на службу отечеству, майор Гагарин гусей бы пас в своем кишлаке, а не в космос слетал быстрее всяких там ковбоев из Техаса.

Академік знав, що говорить. В Академії наук СРСР він очолював напрям добору молодих кадрів. Головний селекціонер. Знаменитий академік стояв на вершині піраміди. А внизу вся розвідувальна, партійно-політична система виловлювала золоті зерна по всіх просторах від Карпат і до Курил. Кожного вундеркінда брали на суворий облік. Відтак після перших проявів особливої обдарованості його вже вели, так би мовити, по життю. Особливо під лупою проглядалися матеріали так званих учнівських олімпіад від районного до всесоюзного масштабу. Той, хто проходив це сито і пробирався аж на найвищий ступінь цього тотального полювання за умами, ставав олімпійцем, сам цього не відаючи.