Ярослав Яріш: Кровна мста

– О, хоробрий яський воїне, не вбивай мене, лише візьми в полон. Довічним рабом твоїм буду, – жартома почав благати Турик.

– Проси живота, – грізно наказала дівчина.

– Дай живота, – він повернувся до неї, обійняв за стан і притулився до колін.

Дівчину звали Калиною. Восени Турик хотів повести її жінкою у свій дім. І родичі Малка, і батьки Калини знали про їх дружбу й любов, супроти не ставали, бо обидва роди були достойні один одного.

– Коли тебе знову побачу? – запитала дівчина, розгладжуючи біляве волосся Турика на своїх колінах. – Ви ж завтра в похід.

Він підвівся, сів біля неї.

– Скоро. Бог дасть, поб’ємо хозар, касогів та повернемося додому зі славою та багатою здобиччю. Подарую тобі найкращу прикрасу, що здобуду в січі.

– Нащо мені те золото й срібло – аби ти, мій ладо, повернувся живий – непосічений.

– Повернуся, – запевнив її Малко. – Здобуду собі слави, золота, прижену кобилиць, від яких мої табуни підуть, а ще їхню княжну – красуню.

Калина поглянула на нього.

– Пощо тобі княжна? А як же я?

– З тобою оженюся, а її за наложницю візьму. Для втіхи.

– Не гніви Бога – гріховні речі говориш.

– Чого гріховні? Кожен поважний боярин має мати наложницю, – сказав хлопець твердо.

Дівчина знітилася й втягнула голову в плечі. Чоловікам суперечити не можна – цього її вчили змалку. А Турик почав далі повчально говорити:

– Так, так, щоб ти знала. Кожен поважний боярин має мати наложницю. А кожна порядна бояриня – двох наложників, – раптом докінчив Малко й почав реготатися, взявшись за черево.

Вона зрозуміла, що наречений кепкує з неї, і почала жартома душити його. Вони перевернулися на піску, змагаючись у силі. Турик виявився зверху. У його сильних обіймах дівчина обм’якла й більше не пручалася. Він лише чув її часте дихання і бачив, як пружні груди раз у раз підіймаються під плахтою. [1] Тут: верхній одяг на кшталт накидки. Він легко взяв поцілунок з її солодких уст. Вона від блаженства закрила повіки. У хлопця в житті не було нічого приємнішого, ніж цілувати її. Він любив цю ніжну шкіру, волосся, любив запах дівчини. Та найбільше йому подобалися її вуста – такі солодкі й одночасно терпкі, як старе вино. Вони його п’янили. Турик мимоволі торкнувся її грудей. І тут дівчина стрепенулася.

– Ні, не буде того!

– Що?

– Не можна до весілля – Бог покарає.

Вона скинула його із себе, сіла.

– Добре, я більше туди не полізу, – пообіцяв Малко та легко взяв її за руку, бажаючи знову покласти біля себе.

– Облиш, ладо мій, – попросила вона. – Не муч мене. Дасть Бог, повернешся з походу, діждемо осені, а вже там… Приходь сьогодні на наше місце, як зайде сонце, – перед походом востаннє побачимося, я подарую тобі хрестик, у Десятинній церкві освячений. Він берегтиме тебе від ворожих стріл та мечів.

– Прийду, – пообіцяв Турик.

– Тоді до вечора.

Вона пішла. Завжди так робила – не хотіла, щоб її хтось побачив із ним, а то потім погана слава пішла би про неї по городу. Приходила до моря, коли він тренувався, розмовляла з ним кілька хвилин, ніби не могла натішитися, а потім щезала, як якась проява.

Турик зітхнув, пригадавши солодкі дівочі поцілунки, й почав також збиратися. Він думав собі, як би швидше дочекатися осені.

Молодий витязь свиснув – і нізвідки прибіг вороний. Він пасся десь сумирно в околиці і тепер з’явився на перший заклик господаря. Малко попестив коня, поплескав по крупу, причесав пальцями буйну гриву. Тоді почепив вороному до сідла свій обладунок, узяв його за повід і повів піщаним берегом до пристані. Зовсім близько бовваніли високі мури рідної Тмутаракані.

На пристані було, як завше в таку пору, людно. Рибалки товклися коло своїх човнів, латаючи їх та готуючи снасті. Голосно говорили між собою, розповідаючи, де найкращі можуть бути рибні улови. Турик знав, що риболови завжди любили хвалитися велетенськими рибинами, що водилися в морі, та навіть морськими страховиськами. Більших байкарів хлопцеві не доводилося зустрічати. Кожен із них просив Бога: «Господи, дай мені зловити таку рибину, аби-м не мусив більше брехати!»

Ще здалеку Малко побачив судно, що наближалося до берега, утім, відразу на нього уваги не звернув – багато купців приходило до Тмутараканської пристані. От хоча б взяти купця Вадима, що останнім часом постійно товчеться тут. Турик зупинився, щось згадавши, і рушив до купця.

– Щось ти засидівся у нас, Вадиме.

При цих словах купець, що стояв до Малка спиною, поволі обернувся, примружив очі.