Ярослав Яріш - Кровна мста

Мстислав кинув касога сильно, з розгону, так, що аж тверда земля задудніла, а обидві дружини охнули. Редедя застогнав, кров пішла йому з носа. Мстислав став над ним, кинув оком на касогів, але вони в бій не пішли. Тоді підняв угору руку, даючи знак своїм. Редедя почав підводитися, але вже не міг – надто сильно ударив його супротивник об кам’янисту землю. Богатир сперся на лікті й поглянув мутним поглядом на Мстислава.

– Чого ждеш, хіба ж не відаєш, що чинити? – спитав ламано.

Мстислав знав – лишати його живим не можна, та й сам Редедя жити в ганьбі не захоче. Він справжній воїн, і скоро хоробрі касоги співатимуть пісні про свого князя.

З тою думкою Мстислав вихопив ножа і коротким ударом зарізав касога. Редедя видихнув і обм’як.

Касоги не пішли в бій: ураз опустилися їх знамена і зброя. Руси ж кричали з радості, гриміли оружжям, вихваляючи свого князя.

Мстиславові не потрібні були кровні вороги в тім краї. Він обклав касогів даниною, забрав добро Редеді як воєнну здобич, а його родину – як заручників. Так треба було. Тепер Мстислав має мислити не як дідо, а як мудра прабабка – княгиня Ольга. Він віддасть свою дочку за одного з Редединих синів, а другого виховає коло себе як власного. І добро батькове синам поверне, аби тільки був мир поміж русами і хоробрими касогами – ворогів у Русі і так доволі.

Як повернувся Мстислав із походу, то кольчуги не зняв, навіть за стіл не сів, а тут же зібрав своїх бояр.

– Коли-м боровся з Редедею, то пообіцяв єсмь Богородиці, що церкву їй збудую, аби тілько помогла касога побороти.

Бояри його підтримали, вони тут же визначили місце під будівництво, оглянули його й у скорому часі князь Мстислав заклав у місті храм Пресвятої Богородиці.

Отож із сусідами поки що буде спокій. Тепер треба подивитися на північ, на Русь, де вокняжився, сів на столі отчому брат його Ярослав.

У світлиці разом із князем сиділи його бояри Роман та Мирослав, а ще купець новгородський Вадим. Мирослав розповідав, що бачив і чув у Києві, князь слухав.

– Ярослав рече, абись ішов княжити до города Мурома, – підсумував свою довгу розповідь боярин Мирослав.

«Бери собі, небоже, що мені не гоже», – подумав собі Мстислав. Та на більшу щедрість князь тмутараканський чомусь і не розраховував.

– Із печенігами ратитися не думає? – запитав Мстислав.

– Рече, що має мир зі степовиками.

– Уже мій дідо мав із ними мир. Отець мій так і не відплатив степовикам сповна за смерть Святослава. Їх треба покорити, витіснити, а землю їхню заселити русинами, аби ми твердо могли стати на березі морському. Реклисьте Ярославові ті слова?

– Реклисьмо. Та він на своєму заперся: рано ще. Каже: під стінами города степовиків можна бити, коло лісу, на болоті, за рікою повноводою… Тілько не в чистому полі.

Мстислав мовчав. Бояри мовчали також, не знаючи, що казати. Цим скористався купець Вадим.

– Іди до Мурома княжити, добре тобі буде. Земля та многа, на звіра багата. Я тобі, княже, смушки продавати буду в Царгороді, аби мене тільки не займав ніхто. У багатстві, розкоші жити будеш.

– А ратитися з ким? – із сумом запитав князь.

Видно, купець не чекав такого запитання: розгублено поглядав то на Романа, то на Мирослава. Нарешті відповів:

– Племен і язиків там много. Завше знайдеться якась весь, аби розорити.

Мстислав посміхнувся.

– Весі палити – не по мені.

Бояри мовчали, купець же, розігрітий медом, продовжував теревенити:

– Ти, княже, єси великий воїн. А войовнича русь зародилася у наших землях, північних, тож і тобі там місце. Коли в русича народжується син, то отець у колиску дає йому меча, і отрок із того часу вже стає воєм. Тим мечем він бере собі те, у чому потребу має. Коли ж ми разом із варягами прийшли до Києва, то і поляни стали руссю називатися. Ми навчили вас воювати, показали шлях у греки.

Мстислав слухав цю мову неуважно – кожен рід мав звичку хвалити свою славу, доблесть, кожен запевняв, що його коріння – найдревніше. Князь ніколи не зважав на це – думав свою думу. Зате пожвавішав Мирослав.

– Коли ми плавали по морях, то ви тілько разом із жабами на болоті квакали! І русь споконвіку на Дніпрі жила, на Прип’яті та на Десні. А ще понад Россю, від того й ріка так зоветься. Київ – то є серце Русі, мати всіх городів руських.

Боярин завше був скорим до бесід, любив сперечатися, особливо з гостями з півночі та варягами, які останнім часом усе більше задирають носа. Князівський мед тільки додавав йому охоти. Зараз він поглянув на Романа, штовхнув його ліктем.