Ярослав Яріш - Кровна мста

Мстислав уважно слухав. Він їх розумів – бояри говорили правдиво, бо так, як попіклується про свою вотчину князь, не подбає ніхто. Князеві з Києва що – аби оброки вчасно приходили. Він не бачить бід людських.

– Чого ж ви до мене прибули? Хочете, щоб я залишив Тмутаракань і пішов до вашого Чернігова?

Посол знову відповів ухильно:

– Земля сіверська є дуже багата і велика. У нас суть городи великі, многолюдні, є землі безкраї, дружина многа, діви красні. У наших лісах звір водиться, а в ріках – риба. Гості із земель північних та південних заходять до Чернігова, Нежиня, Переяслава, дари приносять. І древня наша земля, роди суть древні. Слава племені сіверян давно гримить, сам знаєш, княже.

Посол хвалив свою землю, даючи тим зрозуміти, що Тмутаракань проти Сіверщини, як цуцик проти вовка, а то й проти лева. Мстислав і це розумів. Мовив:

– Наша земля хоч не є вельми велика, та це край землі руської, тут також рука княжа тверда потрібна. Землі чужинські навколо, кожен норовить Тмутаракань під себе підім’яти. Ви б сходили спочатку до брата мого Судислава та його просили.

– Були ми в Судислава. Не хоче він – до тебе послав. Рече, що не дуж є такою землею правити великою, як сіверська. Та й князя київського боїться. Каже, що не сміє проти волі Ярослава піти.

– І я не піду, – однозначно мовив Мстислав.

– Пошли до нього послів – Ярослав тобі не відмовить, адже з літ дитячих ти єси люб йому.

Боярин не думав здаватися – не для того так здалеку прибув. Запала мовчанка. Князь думав. Мовив:

– Що скажете, люба дружино моя?

Бояри почали радитися. Першим сказав Мирослав:

– Тмутаракані без князя трудно буде. Та мусимо думати не лише про свій город, а про всю землю Руську. Приповідка є: « Велика земля руська, і лад у ній буде». Безлад же із Сівері далі піде, на землі в’ятичів, радимичів, закоториться земля – не справитися одному Ярославові. Та наперед самого князя київського спитати треба. Як урече – так і буде.

Присутні мовчали. Далі своє слово мовив Середич:

– Мудре слово рік Мирослав: тобі, княже, у Чернігові сидіти й землю ту синам своїм лишити.

Середич підняв братину, випив, за ним і всі інші. Знову якийсь час мовчанка, аж тут мовив Вуй:

– Хочете, боярове, особливо ти, Середичу, князя із Тмутаракані вигнати, щоби по своєму в городі верховодити. Кожен за своє черево рад, а до князя вам байдуже, тому й не речете з любові, а тільки з хитрості. Не вір, Мстиславе!

Князь не знав, що відповісти старому, але тут швидко знайшовся Середич:

– Земля сіверська не чужа, і раз послала до нас бояр своїх, то зла князеві чинити не думає. А тут ми лишимося та княжою рукою правити будемо. Як князь урече тебе, воєводо, на посадника, то й тобі бути.

– Не по мені це, – сердито відрубав Вуй.

Щоб примирити своїх достойників, заговорив Мстислав:

– Жоден стіл посадничий на собі Вуя не витримає – зламається. Уже вельми грубої кості воєвода. Та й не те що стіл – коні під ним присідають. Не журися, воєводо, посадником тебе чинити не будемо, щоб нидів ти за справами державними. Разом у Поле підемо, на печенігів, відженемо їх від землі сіверської за Дунай або за Ітіль-ріку.

Присутні схвально загули, дружно за це випили. Сам воєвода усміхнувся, більше сперечатися не хотів, лише мовив:

– Оце по мені.

Тут знову слово взяв князь. Говорив твердо:

– Спершу треба змусити до миру сусідів, щоби не могли вдарити нам у спину. Якщо мій брат Ярослав урече мене на стіл чернігівський – піду. Пошлю сольство до Києва. Ти, Мирославе, іди, а ще ти, Вую, і ти, Середичу. Беріть із собою людей та відпливайте завтра удосвіта. Ви, боярове, поки що тут посидьте, – сказав він сіверянам.

Князь не до кінця вірив їм – час був дуже непевний, тому залишав їх собі як заручників. Сіверяни були готові до того й не суперечили.

Раптом озвався Вуй:

– Недобре чиниш зі мною, княже. Не знаю, чим і завинив перед тобою.

Мстислав поглянув на нього, не розуміючи. Воєвода пояснив:

– Знаєш-бо добре, що стар я став вельми, недуж. Тяжко мені ходити та меч у руках тримати. А для воя це найгірше, коли вмираєш на постелі, а не на полі ратному. От і надумав я голову положити в тому поході на касогів за твою, княже, славу. Ти ж забираєш мене від дружини, до Києва відправляєш. Недобре то.

Князя очі сердито зблиснули: не любив, коли хтось йому суперечить, хоч і сам Вуй.

– Щось я не пам’ятаю, воєводо, щоб ти колись перечив своєму князеві. Може, і справді старим став та негодним? Тебе посилаю, бо добре знаєш Київ, бояр тамтешніх, а дружина київська тебе пам’ятає і шанує. Нехай бачить Ярослав, що посилаю до нього своїх людей найкращих.