Ярослав Яріш - Кровна мста

– Так, хотів. Та дружина Володимирова за ним стояла, і вони його, легкодухого, могли намовити. Ми зі Святополком та боярином Путшею вирішили вбити Бориса. З нами ще був дехто. Путша узяв своїх людей, але ті нездари не могли добити князя самі. Сікли його, та Морана так і не приходила і серце Борисове билося. Видно, молитва щира допомагала княжичу і при життю його тримала. Тоді прийшли два варяги – Торн і Ерік. Вони Бориса добили.

– Звідки вони там узялися? – перепитав Волос.

– Ці двоє варягів давно вже жили у Києві: ще малими прибилися до дружини Володимирової. Вони тоді служили не Ярославові, а Святополку! То вже потім їх забрав до себе Еймунд, що був у дружині Кульгавого.

Тепер усе ставало зрозумілим.

– Що було по тому?

– Святополк наказав везти тіло Бориса до Вишгорода, у дворище княже, аби люд київський не довідався. Великий страх на нього напав, як ото зараз на мене. Боявся він, що тепер брати ополчаться разом на нього, тож вирішив усіх побити по одному. Тільки своїм не довіряв уже, а наказав Торну підібрати людей надійних. Так варяги і побили братів Святополкових, тілько до Ярослава не дотягнулися їх руки. Кульгавий тоді був із дружиною, готувався на Київ іти. Іще до того Ярослав зі Святополком та іншими братами ряд між собою уклали, аби переступити через волю отця свого і не визнати Бориса великим князем київським. Володимир викрив той задум і схопив Святополка та кинув до порубу. Ярослав почув про це, відмовився отцю своєму дань давати й готувався до війни. Варяги конунга Еймунда вже були з ним. Сестра з Києва попередила Кульгавого, що Святополк почав убивати, і той вийшов із Новгорода. Так і почалася війна поміж Святополком та Ярославом. Далі ти вже знаєш.

Волос запитав іще:

– Чи ж самі варяги були з Торном?

– Дідько знає, хто був там. Наволоч усяка. Та впізнав єсмь одного – він був із вами, Соколом його кликали. Не відразу єсмь згадав, де бачив його, та коли згадав – пізно вже було.

– Так, пізно. Згинули вони: і Лука, і Середич, і Бурий. Могила тілько в пущі лишилася.

– Не відав єсмь, – щиро сказав Каніцар.

– Не відав єси, а мужі славні загинули, брати мої по оружжю! Дивно мені й тепер, Каніцаре, як же могли варяги без помочі інших братів-князів повбивати.

Каніцар зітхнув.

– Прокляття Доброгостове їм помогло.

– Прокляття – речеш? А ти їм не помагав єси?

– Навіть не відав єсмь про них. Довідався, коли вже пізно було.

– Завше в тебе, боярине, так – занадто пізно. Окрім прокляття, були ще виродки, що заради наживи власної готові мужа до праотців відправити, а землю руську на клапті роздерти.

Каніцар знизав плечима.

– Чого таїти – були. Найперший поміж них – Путша.

Волос не хотів більше говорити про це, натомість запитав про інше:

– Пощо Мстислава із Тмутаракані витягли і проти брата поставили?

Видно, без кухля з медом на це запитання Каніцар відповісти не міг, тому випив, знову налив.

– Ярослав престав слухати бояр: і київських, і сіверських, і деревлянських. Найперше для нього була жона та варяги. А ще себе обставив новгородцями й полочанами, і нам не було більше коло нього місця. Треба було поставити когось варягам на противагу. Кого ж, як не Мстислава? Судислав відразу погодився – він ненавидить свого брата старшого, а сіверяни – то й раді – давно хотіли собі князя. Мстислав уже побив Кульгавого…

Волос підвівся.

– Готові Русь у нову війну братню кинути, аби тілько ваше, боярське, зверху було!

Каніцар, почувши це, також встав.

– Як смієш так ректи до мене? Спершу, молокососе, доживи до літ моїх, а тоді вже звинувачувати будеш! Гадаєш, якщо палиця волхва в тебе, то й уже на боярина сичати можеш? Затям собі, волхве, слова мої: на Русі завше дві руки було: одна – права, друга – ліва. А поміж ними голова! І руки ті мають дружно робити те, що голова каже, а голова не має одну руку любити більше, ніж другу!

Вони постояли мить один навпроти одного.

– Піду до Мстислава і розкажу йому правду, – нарешті мовив Волос.

– Іди. Маю для князя сіверського дар. Коли таті вбивали Бориса, то з намету його взяли золоту гривну, а також ікону стару грецьку. Святополк забрав її, коли ж тікав до ляхів – я її переховав. Тепер віддаю.

Каніцар відчинив скриню і вийняв звідти ікону Спаса. Волос поглянув уважно – кілька краплин крові засохли на ній.

– Не боїшся, що Мстислав із Ярославом будуть мститися?

На це Волосове запитання Каніцар тільки посміхнувся.

– Нічого не страхаюся, бо не в тих уже єсмь літах. А те, що було вдіяно, то не для наживи власної, а заради землі руської. Коли ж учинив єсмь гріх, то нехай мене Господь покарає!