Ярослав Яріш - Кровна мста

Каніцар дивився на Волоса очима, що не розуміли нічого.

– Виджу, тобі вже ліпше стало. Відступив страх.

Каніцар підвівся зі своєї схованки, тяжко посунув до стола і гупнув там на лаву. Тоді підвівся, підійшов до дверей, гукнув, прочинивши стулку:

– Гей, хто там є? Принесіть нам меду!

Він знову сів.

– Добре, що-с прийшов, вою. А то мені самі чорти ввижалися, думав уже, що здурію. А ти, певно, також силу велику маєш, раз зумів зняти Доброгостові чари.

– До чого тут чари? П’єш меду вельми много, тому і ввижаються чорти.

Старий усміхнувся – добрий жарт. Тишата зайшов, поставив жбан із медом і три кухлі – напевно, один собі. Однак Каніцар його випровадив.

– Сідай до столу. Хотів єсмь тебе воєм назвати, та виджу – волхв тепер єси.

– Називаюся Волосом.

– Маєш посох Доброгостів…

Волос не відповів. Він відклав посох і сів за стіл навпроти Каніцара.

– Які справи були в тебе з нашим волхвом?

– Справи? Ми були другами великими, то я дав йому землю, аби селище своє поставилисьте. А він що зробив зі мною? Невдячний поганин… Раз маєш його палицю, значить, пішов уже до праотців, так?

Волос знову не відповів, дивився тільки на старого боярина, що за останній час дуже схуд, зблід, вкрився зморшками і до решти посивів. Каніцар налив меду собі, Волосові, випив і став розказувати:

– Дружина княжа тоді нишпорила по пущі і навертала язичників у віру Христову. Бояри помагали князю: і поляни, і деревлянські такоже. Тоді ж і ваша весь спалена була, бо Доброгост відмовився хреста прийняти. Вони кілька літ блукали пущами, аж доки волхв не прийшов до мене. Не хотів сваритися з відьмаком, бо всі знають, що волхви Перунові мають силу велику. А ще Доброгост оповів, як його отець разом із моїм прадідом та іншими боярами князя Аскольда скинули зі стола великокняжого, а замісто нього Олега прикликали. Отож уклав я ряд із Доброгостом: давав їм землю та боронив від князя і бояр, а він відвертав від моїх земель бурі, пошесті, диких звірів та людей моїх лікував. Усе добре було, та останнім часом старий збожеволів… Нічого не тямив, тільки про мсту кровну рік, про те, що Русь спопелитися має, а потім воскреснути. Вовками своїми Дашка затравив, нелюд, а такий був муж…

Волосові стало усе більш-менш зрозуміло. Він мовив:

– Доброгост намовляв тебе, аби-с пішов укупі з боярством київським супроти князя?

– Речу ж – здурів старий. Коли ж я йому відмовив – прокляв мене.

Боярин знову налив собі, хотів ще й Волосові, але в того був іще повний кухоль – молодий волхв не поспішав пити. Каніцар же знову хильнув.

– Доброгост тобі помагав не тілько господарство держати – у справах державних також його рука була, – чи то запитав, чи ствердно мовив Волос.

– Яких державних? – перепитав Каніцар, знову собі наливаючи: страшні страхіття минулися, і тепер йому хотілося залити душу.

– Був єси чи не першим боярином при Святополкові. Ти намовив князя, аби братів своїх побив, а Доброгост своїм відьмуванням поміг тобі.

Каніцарові трохи мед не став у горлі. Він поглянув на Волоса.

– Не Святополк побив братів своїх, а Ярослав. Казав я вже вам!

– Не лжи, Каніцаре. Володимир заповів Борисові стіл свій, бо любив його вельми, і люд київський також любив княжича. Він сів би на столі вітця свого і чинив би, як отець. Боярам то було не до смаку, особливо тобі, Каніцаре. Ви бажали тілько віча скликати та верховодити князем своїм. Тому й гукнули Святополка князем київським. А щоби поміж братами війни не було, намовив єси Святополка, аби той убив Бориса.

Каніцар допив-таки, відставив кухоль і запитав:

– Доброгост тобі оповів?

Ні, Доброгост Волосові цього не розказував. Молодий волхв сам здогадався ще тоді, як вони з Каніцаром і Лукою сиділи останній раз у тій самій світлиці і вели бесіду. Лука тоді навмисне так говорив, аби Волос зрозумів його слова. І той зрозумів, повірив Луці. Волос не відповів Каніцарові нічого. Той знітився, знову налив, та пити не став – відсунув кухоль.

– Не заради віча було вбито Бориса… Часи віча давно минули, ще Олег, об’єднавши землі від Новгорода до Києва, став над вічем. Володимир ще більше укріпив силу княжу, бо спирався не на віче боярське, а на простий люд і свою дружину. Тих дрімучих часів, коли віче скидало одного князя, а вибирало собі другого, уже не вернути. Борис загинув через інше – не був годен до стола великокняжого. При ньому Русь би занепала, вороги б роздерли її.

Волос запитав:

– Рекли, же Борис і сам хотів від стола відректися, аби тілько із братом старшим котори не починати.