Симона Вилар - Лазарит

Зате Джоанну це аніскілечки не засмутило. Вона схилилася до квітучого куща й зірвала велику жовту невідому квітку, посміялася з Ейрікових жартів, перемовлялася із Саннівою і мала вигляд безтурботної співочої пташки. Начебто ця пригода була прикрою дрібницею, що завадила милуватися розкішною природою, дурничкою, не вартою уваги.

Але цією «дурничкою» був її власний чоловік, сер Обрі де Рінель!

І Мартін вирішив: настала пора відвертих зізнань.

Стисло, як і належить воїну, він розповів, що ще на початку шляху помітив, яка леді Джоанна надзвичайна жінка, і відразу виокремив її з-поміж решти попутників, адже вона сяяла серед них яскравою зіркою. Це були лестощі, проте вони не порушували куртуазних звичок.

– Саме тоді, – вів своєї Мартін, – дивлячись на вас, я відчув, як у моєму серці відроджується якась давно забута радість. Так, визнаю: я мав зухвальство милуватися вами, адже сподівався, що ви не помітите моєї уваги. Погодьтеся, мені це вдалось!

Тепер вони їхали поруч під низько навислими гілками гірських сосон. Джоанна дивилася вперед, але в усій її поставі відчувалася напружена уважність. Лише тепер Мартін відзначив, який у неї чарівний профіль: темні пухнасті вії, невеличкий прямий ніс, чітко окреслене й водночас ніжне підборіддя, високі вилиці. Щоб довгі коси не заважали господині на лісових стежках, служниці уклали їх на потилиці в щось схоже на черепашку равлика, і через це голова молодої жінки набула гордовитої виразності.

Оскільки попутниця мовчала, Мартін додав, що лише завдяки цій увазі він вчасно помітив її зникнення й кинувся на пошуки – хоча це було небезпечно для Йосипа бен Ашера, якого він пообіцяв охороняти в мандрах.

– Цей молодий єврей дивовижно хоробрий, – докинула Джоанна. – І він урятував життя моєму чоловікові. Але, сер… – вона нарешті обернулась до лицаря, і Мартін на мить занурився в озерця її очей – сіро-лілових, із тим дивовижним перламутровим відтінком, що його можна побачити хіба що на крилах горлиці. – Ви, здається, почали розповідати про те, що вирушили розшукувати мене… тобто, нас…

– О, я ніколи б собі не пробачив, якби з вами сталося щось погане! – пристрасно підхопив Мартін. – Але це виявилося не так уже й просто, і лише сліди обабіч дороги вказали нам напрямок. А потім, аж на світанку, я побачив вас, оточену тими негідниками в тюрбанах, вас, яка билася і не втрачала сили духу! Це дивовижно: ви були такою відважною й такою… самотньою. Люди з нашого ордену не повинні розкривати душу, але не можу не зізнатися: після смерті моєї коханої Елеонори – нехай сяє для її чистої душі вічне світло! – я не подивився на жодну жінку. Однак, побачивши вас… Я не міг дати собі ради… І покірно перепрошую, якщо моя увага була для вас надокучливою. Більше нічого такого я собі не дозволю.

Лицар підострожив коня й вирушив у голову кавалькади.

Джоанна провела його поглядом, і на її вустах з’явилася вдоволена усмішка. На тобі: таки Мартін д’Ане насправді закохався! Як чудово!

Вона звикла до освідчень, Джоанні подобалося, що чоловіки захоплюються її вродою. І приємно було усвідомлювати: вона посіяла сум’яття в душі цього вродливого й суворого лицаря. Про Обрі тієї миті вона й не думала. Хай там як, але він залишається її чоловіком. Однак нащо згадувати про це саме тепер? Він відчужений, цурається її, а коли щось і скаже, то лише чергову порцію докорів. То й Бог йому суддя!

Значно приємніше думати про цього госпітальєра. Напевно, Джоанна не заперечувала, якби він поводився ще зухваліше. Щоб замість поглядів були дотики… На вигляд Мартін був не надто могутній, проте жінка відчула його силу, коли він допомагав їй сідати на коня, чи підтримував у сідлі, якщо доводилося долати складну ділянку шляху…

Вузька стежка, якою ступав загін, то спускалася схилом, то раптово починала дертися на кручі. Не кожен вершник таке витримає, а Йосип узагалі був змучений. Тому вирішили зупинитися на ніч у найближчому поселенні.

Щойно туди дісталися, як сер Обрі негайно розпорядився надати йому найміцніший і зручний будинок, не поцікавившись навіть, де ночуватиме його дружина. Мартіну довелося подбати про постій для жінок і решти попутників. І хоча в цих місцях ніхто й гадки не мав, що таке вигоди, вранці леді Джоанна сказала, що на своєму сіннику чудово виспалася. І підтвердила ці слова такою осяйною усмішкою, що лицар мимоволі порівняв її зі світанковим сяйвом.

Зрозуміло, на стежці вони знов опинилися поруч, поступившись бідоласі Йосипові можливістю смиренно вислуховувати безкінечні скарги лорда на незгоди гірських мандрів.