Симона Вилар - Лазарит

Саме тому він категорично відмовив, мотивуючи це тим, що не може дозволити вінчання свого зброєносця в землях схизматиків-ромеїв. В ордені такого не пробачать.

Леді Джоанна насупилася і, щойно вони опинилися у внутрішньому дворі фортеці, негайно пішла геть від попутника, кинувши йому поводи свого коня, немов якомусь конюхові. Мартін спостерігав, як леді піднімається зовнішніми сходами у свою вежу, аж поки вона озирнулася і помахала йому рукою.

Тільки-но опустилися сутінки, він знову став на чати під її вікном, цілком упевнений, що Джоанна де Рінель стежить за ним.

Дні за два, як і було домовлено, загін знову вирушив у путь – до Лікійського узбережжя.

Спершу дорога звивалася відкритою горбистою місцевістю, потім, у передгір’ї, пішла вгору, пагорби поволі перетворилися на високі, вкриті густими лісами пасма Таврських гір. Дорога стала вузькою стежиною, і загін змушений був розтягнутися кавалькадою потилиця до потилиці. Попереду, як завжди, їхав Сабір, за ним Йосип, до якого приєднався Обрі, потім греки-охоронці, тягнучи за собою нав’ючених мулів, після них – захоплені бесідою леді Джоанна та Мартін. Як і годиться, пані супроводжували камеристка, покоївка і четверо вцілілих воїнів із Незербі.

У кінці кавалькади їхав капітан Дроґо. Ще до від’їзду він усіх запевнив, що йому значно краще і чудодійний Йосипів бальзам подіяв. Дорогою капітан бадьорився й був такий привітний з удаваним госпітальєром, що Мартінові подумалося: імовірно, вояка-сакс певним чином схвалює його зближення з молодою пані.

Водночас Мартін із леді Джоанною був максимально обережним: нічого особливого – схвалення, легенькі жарти, сміх, час від часу зближення їхніх коней на тісній стежці, випадкові дотики. Усе це нагадувало Мартінові приручення молодої напівдикої кобилки. Джоанна, доки ще сахалася, негайно відводила свою гніду вбік, наскільки дозволяла ширина дороги, й обличчя її набувало зверхнього та відлюдкуватого виразу.

«Нічого, красуне моя, скоро ти їстимеш у мене з руки», – подумки всміхався Мартін і починав розповідати про шлях, що на них чекає. Сельджуки ще ніколи не добиралися до цього гористого краю, і, хоча подорожні зіткнуться з багатьма труднощами, вони менш за все пов’язані з людьми. Зате краса Тавру здатна зворушити будь-яку, навіть найчерствішу душу!

І він показував то в бік водоспадів, які рвучко злітали зі скель, то на засніжені верхів’я гір удалечині.

Стежина, прокладена через перевали Таврських гір ще за сивої давнини, звивалася схилом, поступово ведучи подорожніх дедалі вище й вище. Ген-ген виднілися засніжені вершини, з ущелин долинав шум потоків. Часом перед ними поставали затишні зелені долини з невеличкими поселеннями. Халупи, складені з дикого каміння і вкриті дерном, були оточені садами й виноградниками, вирощеними на ґрунті, розчищеному від уламків скель і щебеню. І що дивно – ніде не видно коней: єдиними тваринами, на яких возили вантажі та їздили верхи місцеві мешканці, були віслюки.

Проминувши оброблену долину, мандрівники знову опинилися в зеленавих сутінках лісу. Довкола пахло розігрітою на сонці смолою, крізь густі гілки середземноморських сосон примарно синявіли сусідні гірські схили. Унизу з виступу на виступ стрибали бурхливі потоки, обминаючи уламки скель, що колись упали з височіні.

В одній із таких місцин сталася непередбачена затримка: стежка, що проходила уздовж прямовисної кам’яної стіни, раптом перетворилася на вузький скельний залом, що праворуч від нього зяяла прірва. Коні й мули відмовлялися на нього ступати, пручалися і несамовито іржали. Порадою несподівано допоміг сер Обрі, сказавши: якщо коні не бачитимуть прірви, їхній переляк мине. Загорнувши плащем голову своєму коневі, він обережно ступив на залом і без перешкод провів по ньому тварину. У такий же спосіб, заспокоюючи й ведучи за собою решту коней і мулів, він допоміг переправитися всім, крім власної дружини. Щойно леді Джоанна наблизилася до небезпечного місця, сер Обрі відвернувся, вдаючи, що геть її не помічає.

Але це не зупинило англійку – вона рішуче пройшла небезпечне місце, випередивши Мартіна, який кинувся було їй на допомогу.

Згодом лицар дорікнув серу Обрі: тут не місце і не час зводити подружні порахунки. Почувши це, лорд здивовано підвів свої пшеничні брови.

– Сер, ви жартуєте? – обурено промовив він. – То погляньте на мене: чи не здається вам, що на моєму обличчі досі палає ляпас?