Симона Вилар - Лазарит

Їй довелося докласти неймовірних зусиль, щоб голос лунав рівно. Коли він відпливає? Чи не з флотом Філіпа Французького, який відчалює завтра? Невже Мартін має намір везти цих юдеїв серед французьких лицарів? Від самої лише думки Джоанна мимоволі усміхнулася.

Тепер вони занадто близько підійшли до теми, у якій був дуже зацікавлений Мартін. Але він відповідав обережно: треба ще отримати дозвіл покинути місто й залагодити багато формальностей. Джоанна, мабуть, і гадки не має, як все це складно та на які перешкоди він наражається…

Для неї, родички короля, – думав він, – усе це дуже просто. Та щоб Джоанна захотіла йому допомогти, необхідно те, чого він і сам палко прагне: відродити її почуття до нього.

Обережно наблизившись, Мартін опустився біля Джоанни, майже торкаючись до її колін. Він далі говорив про підготовку до відплиття, про майбутні труднощі на шляху, та голос його лунав уже повільніше, тихіше… Потім він підвів голову й подивився на неї.

Уранішнє світло лилося з вузького віконця в стіні, і цього освітлення вистачало, щоб чітко бачити ніжний овал її обличчя під легким серпанком в обрамленні темного волосся, густі брови над стуманілими сіро-ліловими очима, гладеньку, кольору вершків, шкіру тонкої шиї і вловлювати вершковий аромат, котрий хмаркою оточував Джоанну… Аромат, що його він пам’ятав так само добре, як і смак її дитинно припухлих вуст, солодких, наче ранні суниці, на які вони були схожі.

Джоанна завмерла, відчуваючи: поруч із ним вона втрачає волю. Мартінова влада над нею завжди вражала, і ось, разом з обуренням та гнівом, вона відчувала збудження. Голова раптом стала легкою, груди сповнилися вогнем і сум’яттям, тіло зрадливо ослабло… Він не повинен помітити, як впливає на неї його присутність, як її нестримно вабить до нього. Зараз їй було байдуже, де він весь цей час пропадав і що робив.

Сили небесні! – вона досі хоче його! Колись він узяв Джоанну легко, без жодного спротиву з її боку – але подарував їй радість і дав пізнати те невідоме, про що не підозрювали тіло й душа цієї жінки. І ось вона тут, поруч, і не має сили прогнати його, і Мартін про все знає…

Тепер обоє мовчали. Джоанна тонула в його густо-синіх, неначе море, очах, а він забувся, поринувши в туман її погляду, немов заблудний мандрівник. Їх нестримно вабило одне до одного, і вони ледве стримувалися, щоб не кинутися в обійми.

Варто йому лише поманити, просто простягнути руку…

І те після всього, що їй довелося пережити й відчути? О, ні! Це неможливо! Її палив сором, і водночас вона тремтіла від нервового збудження. Джоанна мусила негайно піти й назавжди забути цю зустріч… Натомість вона простягла руку та ніжно торкнулася до його волосся.

– Яке коротке! Що з ним сталося? Мартіне, куди поділася твоя розкішна шевелюра?

Дурне запитання. Вона поводилася безглуздо, і, коли він перехопив її руку й почав осипати теплими, сповненими ніжності цілунками, а потім притягнув до себе, вона відсторонилася і побігла вгору сходами. Він наздогнав її на майданчику перед виходом на хори й обійняв. Джоанна сіпнулася, однак він, наче на це й не зважив, цілуючи її очі, вуста, шию.

– Без тебе немає життя! Ти, лише ти… Ти снилася мені щоночі…

Останнє було правдою. Хай там що відбувалося вдень, уночі її образ не покидав його. І ось вона – тут… Джоанна пручалася, навіть ударила його, та він, наче не помічаючи, все цілував і цілував її.

– Перестань! – задихалася Джоанна. – Припини негайно!.. Ми в храмі, а ти затискаєш мене, мов прислугу…

– Але я тебе кохаю! Я готовий вічно служити тобі…

І все ж вона випручалася й застигла в арці, обрамленій колонами, що вела на хори, з-за її спини на майданчик лилося світло.

– То служи, – мовила вона. – Я наказую тобі негайно забиратися!

Обоє важко дихали.

– Ти справді хочеш цього? – спитав Мартін.

Його очі спалахнули, мов кристали аквамарину. О, як її до нього вабило, до цього сильного, напівоголеного тіла! Джоанна не могла відвести від Мартіна погляду. Аж раптом сама кинулася до нього й почала цілувати так жадібно, немов подорожній у пустелі, що нарешті знайшов джерело. Однак і це не могло утамувати її спрагу.

Усе Джоаннине єство пронизало гаряче, несамовите бажання. Вихор відчуттів, породжених цілунками й пристрасними ласками, увіходив у неї дедалі глибше, палахкотів у грудях, животі, найглибших її надрах. Тепер уже вона його пестила, зухвало й відверто, поки з Мартінових вуст не вирвався зболений та пристрасний стогін…