Він притиснув її до грубої кладки стіни, а вона аж так готова була його прийняти, що лише схлипнула, коли він, підхопивши її, закинувши коліна собі за спину, одним сильним поштовхом опинився в ній. Джоанна відкинула голову, насолоджуючись цією всеохопною близькістю: вона була щаслива, й обоє вони перебували в раю… Потім усередині в неї щось немов оголилося, стало несамовито чутливим, і вона тихо застогнала. Блаженство розтікалося по тілу гарячим тягучим медом…
Коли Джоанна отямилася, Мартін досі стискав її в обіймах, тяжко дихаючи, а вона міцно трималася за нього, розуміючи: якщо він ступить бодай крок назад, вона просто сповзе вниз, на підлогу. Тіло було невагомим і не хотіло її слухатися. Однак Мартін не відпускав її, а й далі ніжно цілував, шепочучи щось беззмістовне, немов марячи або спросоння. Вона припала до нього, танучи в покорі… З ним вона завжди була такою, і їй це подобалося.
Поступово до них почали долинати ззовні сторонні звуки – голоси парафіян у храмі, воркотання голубів, крики чайок над морем. На вежі собору вдарив дзвін. Джоанна відсторонилася й почала поправляти одяг та волосся, а потім підняла серпанок, що злетів із неї під час їхніх любощів, і накрила ним обличчя.
– Мені пора, Мартіне…
– Так. Я теж мушу готуватися до відплиття. Але, знаєш, Джоанно…
Вона вже встигла спуститися на кілька сходинок і тепер зупинилася, дивлячись на нього знизу.
– Що?
Їй хотілося почути якісь, певно, дуже важливі для неї слова.
– Джоанно, ми обоє знаємо, що в нас немає майбутнього, та ось – ми знову разом. Я хочу, щоб ти знала: колись я повернуся… Я повернуся до тебе. Я не зможу без тебе жити.
Вона знову кинулася нагору й міцно його обняла. Зараз їй здавалося, що немає нічого надійнішого за ці обійми.
– Я чекатиму на тебе, хоч коли б ти прийшов.
Мартін витримав паузу, а потів обережно промовив:
– Але мені доведеться поїхати. І скоро. Повір, я байдужий до долі тих євреїв, я просто доправлю їх у якесь надійне місце, а потім…
Вона чекала, що він скаже далі, не зводячи з нього погляду. Мартінові чомусь особливо важко було брехати Джоанні, коли вони були такими близькими. Він знову взявся збирати розкиданий одяг.
– Я повернуся, щойно виникне щонайменша нагода. Але це буде непросто, ти маєш зрозуміти. Адже я змушений ховатися навіть від братів свого ордену. Чимало часу піде й на підготовку до від’їзду – необхідно роздобути подорожню, далі – супроводжувати це єврейське сімейство, повернутися і знову якимсь чином улаштувати так, щоб бути поруч із тобою. Та, боюся, це станеться не так швидко, як мені хотілося б.
– Я можу тобі допомогти? Не забувай, я кузина короля і багато чого можу.
Вона сама це сказала! Мартін готовий був знову обійняти її. Але стримав радість, яка мало не вирвалася назовні, накинув туніку й почав затягувати пряжку на паску.
– Якби ти мені допомогла, це пришвидшило б справу. Та чи смію я просити?
О, чи могла вона йому відмовити!
– Що тобі потрібно, коханий?
Він пояснив, і Джоанна замислилася.
– Відплисти першого ж дня, коли Акру покидатиме головна частина ескадри короля Філіпа, буде непросто. На цих кораблях вирушить сам король, його почет і весь лицарський цвіт. Це небезпечно і для твоїх євреїв, і для тебе. Але наступного дня відчалює кузен короля граф де Невер – він супроводжуватиме багаж монарха, поранених лицарів та сім’ї людей, які належали до почту Капетінга.
Мартін мовчки ловив кожне слово. Джоанна надзвичайно розумна й відразу оцінила ситуацію, та чи вдасться їй роздобути перепустку на корабель?
– Мені потрібен дозвіл на шістьох дорослих і трьох дітей, – мовив він, застібаючи плащ. Саме так: він сам, Сабір та Ейрік, Сара з невісткою, Муса й діти. Стара служниця відмовилася від тривалих мандрів, і її спровадили до далеких родичів – карських євреїв.
Джоанна зауважила, що кількість дітей не має значення – їх у подорожніх не зазначають. Але вона не наважиться тривожити зараз короля, бо він просто в розпачі через від’їзд союзника. Та вона може попросити поставити печатку на папері свого брата.
Мартін завмер.
– І гордовитий маршал погодиться випустити з Акри євреїв?
– Але про це проситиму в нього я! О, я знаю, ти вважаєш Вільяма недовірливим та підозріливим. І це правда. Та я скажу йому, що відправляю з Акри своїх людей. У мене вистачає слуг, а мої сакси тужать за Англією. Мовляв, зі мною залишиться лише Ґодіт, а решта поїдуть – їх саме шестеро. А якщо згодом брат помітить, що сакси досі біля мене, я скажу: просто передумала.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу