Симона Вилар - Лазарит

Його увагу привернули невеличкі дверцята в стіні бічного нефу, і Мартін штурхнув їх ногою. За дверцятами були гвинтові сходи, із віконця в стіні сюди заходило сіре світло. Мартін ковзнув у прогін та прикрив дверцята, досі утримуючи Джоанну. Вона пручалася й тоді, коли він поставив її на сходи.

– Тихше, тихше, люба моя. Це ж я, Мартін. Я не зроблю тобі нічого недоброго й відразу ж відпущу, якщо ти пообіцяєш не кричати. Обіцяєш?

Вона тремтіла всім тілом. Та за мить слухняно кивнула, і він розтиснув руки.

Джоанна відсахнулася й притиснулася до стіни, викинувши вперед руки, немов захищаючись від кошмару. А потім ураз розплакалася – тихо й гірко, як дитина, що не наважується відпустити свій страх та відчай.

– Не торкайся до мене, – лише й змогла вона переривчасто прошепотіти. – Як ти наважився сюди прийти? О, не торкайся, чуєш!..

Мартін був уражений. Не такою він уявляв цю зустріч. Він чекав на образу, сором, крижану зверхність, урешті-решт… Та хіба, прощаючись, вона не запевняла, що чекатиме на нове побачення?

Але зараз Джоанна не відчувала нічого, крім страху. І напевно, це якось пов’язано з братом-храмником. Тепер Мартінові треба бути максимально обачним – адже він не знав, чого можна очікувати від Джоанни.

– Джоанно… Скажи, що сталося? Чому ти так змінилася в ставленні до мене?

Вона судомно ковтнула. Блискучі сльози безперервно котилися з її широко розплющених очей.

– Я дізналася, хто ти! Ти – ти прокажений. Ти, мій коханий, той, кому я цілком довірилася… Ти – лазарит! І ти хотів занапастити мене разом із собою!

Мартін вражено мовчав. Але все ж спромігся запитати:

– Ти переконана в тому, що кажеш?

Крізь сльози зблиснув гнівливий погляд.

– О, так! Я бачила тебе в одязі лазарита, коли ти сходив на корабель у Лімасолі. І я впізнала тебе – твою ходу, поставу, твого коня та зброєносця. Ти був у вбранні із зеленим хрестом і приховував лице!

Мартін почав був добирати слова. Необхідно переконати її, що це страшна помилка. Вона мусить зрозуміти: він не той, за кого себе видавав… Раптом усі сторонні думки зникли: його накрило хвилею розуміння і нестерпного співчуття. Он воно що! Весь цей час вона вірила, що віддалася прокаженому!.. Бідна дівчинка, що ж їй довелося пережити!

Йому потемніло в очах. Повітря враз стало важким і тягучим.

– Джоанно моя, ні, о, ні… Як же ти мусила ненавидіти мене весь цей час!..

Більше він не промовив ані слова – горло стиснулося, немов невидима рука вчепилася в нього. Він відчув несамовитий душевний біль і був огидний сам собі. Але ні, він мусить схаменутися, опанувати себе – і негайно розвіяти її страшні підозри. Інше зараз не має значення.

Мартін не переконував Джоанну, не намагався їй щось пояснити. Це лише б посилило її недовіру, страх та огиду.

– Ти кажеш, що впізнала мене… – почав він. – Так, я змушений був удавати із себе лазарита, але тільки певний час. Це було необхідно. Однак хочу тебе заспокоїти: я не хворий на лепру. Я здоровий. Присягаюся… – він добирав слова, щоб вона не сумнівалася. – Присягаюся кривавими ранами Христа та слізьми, що пролила над ним його Пречиста Мати, – я не хворий!

Поривчастим рухом він скинув плащ, рвонув зав’язки туніки на горлі, скинув і її, оголивши торс.

Джоанна позадкувала й відступила, зійшовши на кілька сходинок угору.

– О, небо! Що це ти робиш?

– Ти мусиш побачити… мусиш на власні очі переконатися, що на мені немає ознаків лепри!

Мартін роздягнувся до пояса, аж вона підняла руку, немов намагаючись його стримати. Її очі не відривалися від довгих рубців, що тягнулися від його ребер. Перехопивши цей погляд, він промовив:

– Це слід від вогню. Нещасний випадок… Якби ти знала, як проявляється лепра, ти б не сумнівалася…

– Я знаю. Я ходила до прокажених, бачила їх. І розпитувала про тебе. Мені сказали, що ти загинув.

– Дурниці! Я живий. Це я! Кажу тобі: я не хворий! Якби я знав, що ношу в собі хворобу, невже б наважився доторкнутися до тебе? Я кохаю тебе! І весь цей час думав лише про тебе!

Він промовив це несамовито і пристрасно, з величезною силою переконання.

У Джоанни запаморочилася голова – від суперечливих почуттів, сум’яття й несподіванки, а головне – від неймовірного полегшення. Так, лікарі та брат Вільям заспокоїли її, вона повірила, що не хвора. Але тільки тепер усі її сумніви остаточно розвіяно.

Джоанна обережно наблизилася, не зводячи очей із його дужих м’язистих грудей, із чистої атласної шкіри, яку так любила обціловувати… і раптом несподівано сильно вдарила його обома кулачками в груди – раз, потім іще раз і знову. Мартін упіймав її руки й притиснув жінку до себе, вона знову намагалася вирватися, і все її тіло здригалося від беззвучного ридання.