– Істинно присягаюся перед Пречистою Дівою! Чимало французьких лицарів, засмучених рішенням свого короля, вирішили залишитися й виконати обітницю. Їх начебто очолить бургундський Ведмідь. Славний воїн, поганого слова не скажеш! А як же він бідкався, що Філіп їде – кажуть, навіть розридався, переказуючи Річардові волю свого сюзерена…
Солдати говорили про те, що їх передусім непокоїло, адже майже всі вони були пуленами – народилися в Єрусалимському королівстві чи прибули з Європи простолюдинами, сподіваючись отримати тут за вірну службу шмат землі чи заснувати торгівлю зі старою батьківщиною. Та за своє майбутнє щастя вони ще мали повоювати.
Поки що вони просто точили ляси, перемиваючи кісточки своїм очільникам, а їхні голоси в Мартінових вухах поступово перетворювалися на монотонний гомін. Під нього він і заснув, міцно й солодко. Йому наснилася Джоанна – така, якою він часто бачив її у снах: лукава, лагідна, зваблива… Він цілував її яскраві, мов свіжі суниці, вуста, занурював пальці в шовковисте волосся кольору ночі, вдихав вершкові пахощі її шкіри… О, як він жадав її цієї миті забуття! Як хотів володіти нею і зануритися у хвилі млосної насолоди!
– Фіц-Годфрі, ти спиш? – повернув його до реальності розгніваний вигук конетабля.
Довелося вставати, збирати новобранців, які розповзлися по двору, віддавати команди, навчати їх прийомів бою на списах, атакувати, самому сходитися з кожним, незважаючи на тупий біль у плечі.
Клятий де Шампер! Що він міг розповісти сестрі? Чи вона йому?
Під вечір Ейрік повернувся з новинами: Джоанна де Рінель зазвичай відвідує з Беренгарією Наваррською місцеві храми. Завтра вони з королевою збираються на ранкову службу в собор Святого Андре. І хто скаже, що це не везіння, враховуючи, що в таку рань у соборі вкрай мало прихожан?
Від Ейріка з його жвавою, невгамовною та щирою вдачею в Акрі було чимало користі. Чого не скажеш про Сабіра, котрий сьогодні відзначився ще й тим, що завалив старого Єгуду, встромивши йому в горлянку руків’я батога, якого Мартін залишив у таємній кімнаті.
– А що мені було робити, якщо старий геть уже клепку втратив, – виправдовувався сарацин на Мартінові докори. – Почав битися, волати, вити, мовляв, немає більше сили терпіти це ув’язнення. Я й спробував його вгамувати, але трошки переборщив…
Мартінові жаль було старого знахаря. Та і як пояснити все Сарі, котра дуже поважала давнього друга сім’ї? Доведеться збрехати, що Єгуду бен Авріеля просто відпустили. Але що робити з тілом? За такої спеки воно почне швидко розкладатися. От залишити б Сабіра з ним наодинці, щоб насолодився скоєним!
Мартінові довелося напроситися поза чергою в нічний караул. Опівночі він безгучно відчинив бічну хвіртку в провулок, і в неї мерщій прослизнув Сабір, несучи на плечах закутане в полотнину тіло нещасного єврея. Він мав позбутися його в безлюдній місцині, а потім вирушити в той-таки духан. І Мартінові буде спокійніше, якщо його занадто запальний приятель поки що перебуватиме якнайдалі від резиденції де Лузіньянів. А як же він спершу зрадів був приїзду Сабіра!
І все-таки тієї ночі Мартін думав не так про Сабіра й нещасну долю старого Єгуди, як про прийдешню зустріч із Джоанною. Під ранок від здав варту й трохи заснув, потім привів себе до ладу і, закутавшись у довгополий плащ, вирушив до величного собору Святого Андре.
Мартін і не думав, що так хвилюватиметься. Серце його шалено стугоніло, він то майже біг, то, навпаки, уповільнював кроки, міркуючи, якою ж буде їхня зустріч. І все ж щось йому підказувало: жінка, яка так любила, не зрадить. Утім, усе залежить від того, що сказав їй де Шампер. Але те, що коїлося з ним зараз, ця радість, тривога і трепет, нагадувало почуття зеленого юнака, котрий уперше ішов на побачення. Як це пояснити?
Дзвіниця храму стрілою врізалася в небо, що от-от лише починало світлішати. Розташований на високому пагорбі собор було вибудувано в новому стилі, який називали французьким або ж готським. [158] Згодом цей архітектурний стиль стали називати готичним.
Мартін бачив схожі церкви неподалік Парижа – у Сент-Дені, вони справляли неперевершене враження. На жаль, усередині церква дуже постраждала – мусульмани знищили розкішні скульптурні зображення святих та янголів. Уціліли тільки лілеї на капітелях струнких колон, припасовані туди на згадку про короля Людовіка, батька Філіпа Французького. Він не так уже й давно відвідав Сен-Жан-д’Акр і згодом відрядив сюди найкращих майстрів – саме вони й прикрасили собор Святого Андре стрілчастими склепіннями та рядами вишуканих вікон.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу