Симона Вилар - Лазарит

Джоанна ледве приборкала бажання негайно сказати Малікові, що вона не та, за кого він її має. Але щось – уроджена обережність, страх чи інтуїція – підказали їй: робити цього не варто. Однак після свого відкриття Джоанна так розгубилася, що зробила зо два необдуманих ходи, і зрештою партія, яку вона, безумовно, вигравала, закінчилася внічию.

– Пат, – зітхнув Малік і відкинувся на подушки. – Бажаєте ще зіграти?

Але Джоанна наважилася нагадати, що й так занадто довго користується його гостинністю. Стає дедалі спекотніше, та й в Акрі за неї вже хвилюються.

Емір відповів, що не сміє її затримувати. Але просить – ні, благає! – завтра знову прибути на це ж місце, щоб… – його лице заграло лукавою усмішкою – щоб зіграти ще одну партію і остаточно з’ясувати, хто з них є сильнішим гравцем.

Джоанна не знала, що робити, і страшенно хвилювалася. Чи може вона щось обіцяти від імені сестри короля?

Дорогою в місто вона попросила шотландців нікому не видати того, що сталося на прогулянці. Але приховати це від Іванни вона не могла й не хотіла.

Коли Джоанна розповіла їй про все, та безмежно здивувалася, хоча в її запитаннях було більше цікавості, ніж тривоги. У несподіваній, як вирішила Іванна, зустрічі її кузини із сарацинським еміром чимало забавного та кумедного – оце й усе.

Джоанна так і не наважилася висловити свої підозри, хоча й далі була цілком переконана: емір чекав на пагорбі саме сестру Річарда Левове Серце – Іванну Плантагенет. А ще дужче вона розгубилася, коли король того ж вечора відвідав сестру й знову почав наполягати, щоб вона і завтра вирушила прогулятися верхи.

– Милий Боже, як же мені йому пояснити, що, незважаючи на всі чесноти арабської коняки, я досі не здатна сісти в сідло! – бідкалася Півонія.

Закінчилося все тим, що вона попросила Джоанну знову її замінити, і та з несподіваною готовністю погодилася. Дивний азарт штовхав її продовжити цю незвичайну пригоду, яка відволікала від важких думок.

Шотландці бурчали, незадоволені, що мусять знову обманювати короля, проте, ледь почало сіріти, уже чекали в одному з двориків замку на несправжню королеву Сицилійську.

З Акри маленький загін виїхав перед самим сходом сонця. Емір виглядав Джоанну на тому ж місці, та цього разу він запропонував своїй прекрасній супутниці просто прокататися верхи. Під час прогулянки пагорбами мова зайшла про переваги східних і західних коней, і в цьому Малік знайшов у Джоанні достойну співрозмовницю. Розмова надзвичайно пожвавилася, вони навіть почали сперечатися, хоча емірові не завжди вистачало запасу франкських слів, щоб сформулювати свої аргументи. У таких випадках він гарячкував, починав замашисто жестикулювати, і його вороний кінь через це брикався та хропів, хоча подібне лише розважало вершника. А вершником він був чудовим, легко правив конем і не раз повторював, що цих тварин ніколи не варто бити батогом – це однаково, що шмагати танцівника, вимагаючи від нього благородної грації та гідності в рухах. Кінь під вершником має бути гордовитим.

Від прогулянки пагорбами прокинувся апетит, тому обоє залюбки повернулися до навісу на галявині, де на них чекали ще вишуканіші страви і такий холодний шербет, наче його тримали на льоду, доставленому з гірських вершин Лівану.

Після трапези Джоанна, утомившись від монотонних награвань темношкірої музикантки, сама від себе цього не чекаючи, запропонувала заспівати для гостинного господаря.

І справді, вперше за такий тривалий час їй раптом по-справжньому захотілося співати! Її вже не мордувала пекуча туга й нічні жахи, і, хоча в Джоанниному серці досі зміїлася печаль, ризикована пригода із сарацинським вельможею та його відверте захоплення її красою повертали бажання жити й глибоко бентежили.

Емір був уражений, він із задоволенням слухав, як гостя, перебираючи струни, співає, а її голос переливається оксамитовими низькими та кришталевими високими тонами. Джоанна співала одну зі сповнених любовної знемоги канцон герцога Гільома Аквітанського, [151] Гільом Аквітанський (1071–1126) – граф Пуатьє і герцог Аквітанії, прадід Річарда Левове Серце, перший зі знаних трубадурів. Іноді його називають батьком європейської поезії. видатного провансальського трубадура. Прикривши очі і ледь погойдуючись, вона вся віддалася музиці, її вела за собою та надихала мрія, в якій їй убачалося лице її загадкового попутника, таємничого і небезпечного лицаря на ім’я Мартін, його яскраві сині очі, мужні вилиці, усмішка одним кутиком рота. О, ні, вона не повинна про нього думати, треба забути це обличчя!.. Але пісня лилася, і мрія не покидала її, хотіла воно того чи ні.