Симона Вилар - Лазарит

– Але ж, в ім’я Господа, як? – із відчаєм відізвалась Джоанна. Їх уже оточували численні сарацинські воїни.

Аж тут їхній очільник, що спостерігав за цією сценою, заговорив лінгва-франка: [149] Лінгва-франка – змішана мова на основі латини, яка за Середньовіччя служила універсальним засобом спілкування в Середземномор’ї.

– Шляхетна пані, заспокойте ваших хоробрих лицарів! Бо може статися, що ангел смерті Азраїл передчасно з’явиться по їхні душі!

Те, що сарацин розмовляє зрозумілою мовою, нехай і неправильно вимовляючи багато слів, здивувало всіх – і Джоанну, і вояків з її почту. Вони перезирнулися, але не рушили з місця. Сарацин продовжував:

– Ми нікому не завдамо шкоди. Я радий цій зустрічі й прошу вас прямувати за мною.

– Куди? – запитала Джоанна. – У полон?

Вельможа розсміявся.

– Ні, я запрошую вас бути моїми гостями. Присягаюся в цьому милосердям Аллаха, – нехай славиться він навіки! – Сарацин звів відкриті долоні до неба, а потім несподівано усміхнувся, показавши чудові білі зуби, які особливо контрастували зі смаглявою шкірою його обличчя. – Невже вам, базарянам, так складно повірити: я лише дотримуюся закону гостинності, що його свято шанують мої одновірці. Адже ви знаєте: нині між нашими народами перемир’я, чи не так, благородна пані Джоанно? – він ледь схилив голову, обернувшись до молодої жінки, яка, вражена всім, що відбувається, не могла вимовити й слова.

Її розгубленість розвеселила сарацина ще дужче. Заливчастий сміх вельможі, немов у дзеркалі, відбився на обличчях його супутників – вони теж заусміхалися й опустили шаблі.

Емір промовив, притиснувши руки до грудей:

– Я повторюю своє запрошення. І нехай плями прокази вкриють того, хто перший наважиться почати сварку, тим паче зараз, коли між нашими правителями – мир.

Від згадки про лепру Джоанна здригнулася. Вона напівголосом звеліла шотландцям сховати зброю та не виказувати ворожості, сама ж ступила до свого коня. На її подив, знатний сарацин умить опинився поруч, і, склавши руки в замок, допоміг їй піднятися в сідло. Це справило враження навіть на похмурих шотландців. І все ж Осберт запитав:

– Ви присягаєтеся, що це не пастка? Як нам знати, чи можемо ми довіритися сарацинам…

– Я сказав, що ви мої гості, – обернувся до лицаря мусульманин. – До того ж, – додав він, ідучи до свого коня, – вибору ви не маєте.

Осберт ледве стримався, щоб знову не вихопити меча, однак ударити ворога в спину означало б завдати удару по власній честі.

Кавалькада далеко розтягнулася стежкою. Джоанна їхала поруч із вельможею, який не відводив від неї очей, а шотландці – за нею на певній відстані, оточені сарацинськими воїнами.

– Чи можу я знати, кому зобов’язана знайомством зі східною гостинністю? – запитала нарешті Джоанна, глянувши на незнайомця. Його пильна увага починала її стомлювати.

– О лагідна пері, я лише емір великого султана Саладіна. А звати мене… Наші імена занадто складні для франків, тому ви можете називати мене просто Малік.

– Однак ви непогано володієте лінгва-франка, – зауважила Джоанна, щоб приховати збентеження. Знатній дамі не годиться ніяковіти – хоч із ким би вона розмовляла, другом чи ворогом.

– Я хочу знати все про народ, з яким воюю, – мовив попутник, не припиняючи усміхатися. – А мови білоголових франків мене навчила одна жінка з гарему мого батька. Але це було давно, і багато вже забулося.

Однак розмовляв цей чоловік таки непогано. Хто ж він?

На вигляд уже не юнак, але й не старий. Проте його доглянуту бороду де-не-де пронизують світлі ниточки сивини. Під розкішним блідо-блакитним тюрбаном його обличчя здається особливо смаглявим, а в темних очах весь час спалахують веселі іскорки, та й легкі зморщечки в кутиках очей свідчать швидше не про вік, а про звичку сміятися. Овал обличчя благородно видовжений, ніс тонкий і вигнутий, як у яструба. За європейськими мірками, він не красень, але по-своєму привабливий – худорлявий, чудово тримається в сідлі, з виправкою досвідченого воїна. І в його манерах відчувається звичка наказувати. Ось і зараз: самим лише помахом руки емір зупинив загін на просторій галявині, і, поки вояки спішувалися, найближчий із них притримав його коня.

Джоанна відразу зрозуміла: вельможа та його люди перебувають тут давно – у сутінку чинари виднілися розстелені рогіжки, над ямою з вугіллям смажилася на вертлюзі туша лані.

– Нехай ваші супутники зачекають тут, – сказав емір Малік, пропонуючи Джоанні опертися йому на руку. – Їх чудово пригостять і ніхто не образить. А вас, леді Джоанно, я прошу їхати за мною.