Симона Вилар - Лазарит

Мартін сказав, що цього навчили його ченці в Немюрі – начебто оцет запобігає хворобі поширюватися по шкірі. І поки Джон не поставив наступного запитання, яке могло виявитися ще небезпечнішим, Мартін натомість поцікавився, що то за дівуля ночами обслуговує прокажених.

– Вона не така вже й молода, щоб називатися дівулею, – усміхнувся Джон. – Але така ласа на гроші, що її навіть проказа не лякає. Та й кому вона ще потрібна – половини зубів немає, родима пляма на півобличчя, цицьки теліпаються до пупа. До хвороби знав я дівчаток значно кращих за цю Доротею, хай їй грець! І все ж щілина між ляшками в неї точнісінько така ж, як у будь-якої іншої кралі, а я ще не настільки хворий, щоб розучитися користуватися своїм стрижнем. Та й решта братів не проти отримати від життя бодай маленьку радість.

«Але ж та курва може рознести заразу по всьому табору!» – здригнувшись, подумав Мартін. На цьому розмова із Джоном закінчилася й Мартін поквапився до Ейріка.

У тій частині табору, де стояли французи, знову чути було стукіт молотків і вищання пилок. Величезна гармата для облоги росла на очах, особливо після прибуття ще одного корабля з Кіпру, навантаженого дошками й кам’яними ядрами. З’юрмившись при сходнях, лицарі допитувалися, коли нарешті прибуде король Річард, і розносили табором звістку: англійський Лев уступив у бій із загонами лжеімператора на рівнині між Фамагустою та Нікосією, і в цьому бою король Англії особисто схрестив зброю з Ісааком. Той випустив у Річарда одну за одною кілька отруєних стріл, але король зумів ухилитися, і тоді Ісаак утік із поля бою та засів в одній із гірських фортець. А тим часом народ і знать острова присяглися на вірність Річардові.

– Скоріше б він прибув! – гомоніли ввечері лазарити. – Тоді все зміниться, і замість цього каторжного сидіння під Акрою ми нарешті здобудемо перемогу.

Протягом дня Мартін чув такі ж розмови по всьому табору хрестоносців.

– Чому в усіх надія тільки на Річарда? – запитав він у прокажених. – У таборі я бачив чимало славетних воїнів. Тут і захисник Тира Конрад Монферратський, і звитяжний Леопольд Австрійський, і хоробрий Гуго Бургундський, і, нарешті, високославний Баліан де Ібелін, який протистояв самому Саладінові під Єрусалимом!

Хоч як це дивно, лазарити знітилися. Капітан Барнабе неуважно помацав наріст, що набряк трохи вище надбрів’я на його безволосому та безбровому обличчі, і промовив:

– Усі згадані вами – вправні та звитяжні воїни, це правда. Але останнім часом ніхто з них не зміг здобути жодної перемоги над сарацинами. Так, маркіз Конрад зо два роки тому захистив Тир, однак на цьому його подвиги і скінчилися. Барон Ібелінський захищав Єрусалим, але здав місто Саладінові. Нехай і з незначними жертвами, однак хто наважиться назвати це перемогою? Герцог Гуго Бургундський і справді хоробрий, але в останній сутичці із сарацинами він утратив стільки воїнів, що це доречніше було б уважати поразкою…

Що ж до Леопольда Австрійського, то цей крикун колись захотів був захопити вежу на скелі. Те передове укріплення називають Мушиною вежею, воно охороняє підступи до гавані Акри. У разі успіху хрестоносці могли б завадити Саладінові доправляти в оточене місто продовольство. Леопольд планував облити смолою велику фелуку, підпалити її та скерувати за кам’яний мол простісінько в гавань. А під її прикриттям увірватися на скелю і взяти Мушину вежу штурмом. Задумка була-таки непоганою. Але що з того сталося? Австрієць не врахував напрямку вітру, який розвернув палаюче судно і поніс його просто на корабель, на носі якого розмахував бойовим молотом звитяжний герцог. І він сам, і його воїни, коли їхня галера спалахнула, пострибали в море, як жаби. Багато людей потонуло, але герцогові вдалося врятуватися… Сумнівний подвиг, нічого не скажеш, – адже перед тим Леопольд наказав, щоб із боку табору хрестоносці почали атакувати одну з ділянок фортечного муру, аби відвернути увагу оточених. Однак кляті сарацини встигли надіслати до Саладіна поштового голуба, сповістивши про початок штурму, і султан скерував свої війська на табір. Якби не тамплієри маршала де Шампера та госпітальєри магістра Неблуса, якби не наші орденські брати… – Барнабе з гіркотою махнув рукою і додав: – До того в нашому загоні було не менше шістдесяти чудових воїнів, а ті, що ви їх бачите зараз за цим столом, – усі, хто тоді вцілів!

«Але ж більшість із них отримали саме те, до чого прагнули, – героїчну смерть у бою з невірними, і в супроводі янголів вирушили просто в рай, – подумав Мартін. – Якщо, звісно, янголи їх не злякалися. Хоча про що це я? У християнському раю, мабуть, немає жодних хвороб. Чудова, напевно, місцина, – якщо, звісно, вона насправді існує».