Симона Вилар - Лазарит

– Він вичікує, – Ейрік махнув головою так енергійно, що мокрі кіски на скронях хльоснули його по щоках. – Він той іще хитрун, наш Сабір. Дивно, малий, що ти цього не бачиш.

Простакуватому Ейрікові мовчазний і відлюдкуватий мусульманин завжди здавався продувною бестією, але Мартіну зараз дуже бракувало путніх порад приятеля-сарацина.

– Сподіваюся, ми побачимо його ще до того, як покинемо табір, – сказав він. – А що це станеться дуже скоро, я не сумніваюся. Не багато втіхи їсти ячну кашу, споглядаючи моторошні обличчя лазаритів.

Від цього спогаду він аж здригнувся. Але хто ж міг припустити, що посланці лазаритів зустрінуть їх просто при сходнях галери?

«А Руф?» – хотів було спитати в себе Мартін, однак замість Руфі перед очима несподівано виникло обличчя Джоанни де Рінель.

Відігнавши це видіння, він поділився з Ейріком одним зі своїх спостережень: на території воїнів короля Філіпа Французького поспіхом споруджують велику балісту. Отже, на чергову спробу взяти Акру чекати недовго. Тим паче, матеріалу для цієї зброї більш ніж досить, адже на неї йде ліс, привезений магістром госпітальєрів із Кіпру…

Але за кілька днів, сидячи з лазаритами за трапезою, з розмови Мартін зрозумів: майже ніхто з цих лицарів не сподівається на успіх задуму Капетінга.

– Чому ж це? – поцікавився він, не зводячи очей із глиняної миски з юшкою. – Я чув, що в таборі короля Філіпа стукають молотки й сокири, і вже завершено платформу під нову смертоносну зброю.

– Блаженний, хто вірить, – похитав головою капітан Барнабе. – Але здається мені, що француз геть не рветься у бій, а на його балісту чекає така ж доля, як і на багато інших машин для облоги, спалених сарацинами за допомогою «грецького вогню».

Мартін замислився. І справді, на підступах до міста повсюди валяються кістяки веж для облоги та требюше, що здалеку схожі на скелети драконів.

– Звідки ж у невірних «грецький вогонь»? – перегодом запитав Мартін. – Адже таємницю тієї горючої суміші знають лише ромеї.

– Справді, брате Мартіне, – зауважив інший Мартін із набряклим лицем, схожим на лев’ячу маску. – Але в сарацинів знайшовся один тямовитий хлопець, мідник із Дамаска, який зміг винайти щось схоже. Нехай то не пекельне грецьке зілля, однак воно є значно небезпечнішим за смолу та палаючі головешки, що їх використовують наші лицарі. Вогонь мідника з Дамаска – це нафта, видобута із землі. Сарацини наповнюють нею глиняні шпаристі горщики і кидають іх із мурів, уцілюючи по наших стінобитних гарматах. Горщики розбиваються, нафта випліскується, а потім невірні посилають туди запалені стріли, обмотані просмоленою паклею. І їм це, хоч і не завжди, але вдається! – щоб їм добра не було, як на цьому, так і на тому світі!

Лазарити не вірили в користь стінобитних гармат і каменеметів, але Мартін дуже сумнівався в тому, що прямий штурм фортечних мурів може мати успіх. Однак прокажені лицарі вірили саме у штурм. Тому він запитав: хіба мало за ці два роки було спроб узяти фортецю «у лоб»? Не дивно, що очільники хрестоносців усе-таки повернулися до думки пробити діру в укріпленнях Акри і через неї увірватися в місто.

– Вони просто боягузи, – зневажливо відповів йому капітан Барнабе. Серед них немає зухвалого сміливця, який повів би християнське військо на штурм задля вічної слави та порятунку душі.

Мартін відірвав погляд від миски:

– Але ж їм усім є що втрачати. На відміну від нас.

Після цього за столом запанувала напружена тиша. Адже Мартін зачепив те, про що хрестоносці зазвичай не говорили, – тему їхньої безсумнівної приреченості. У поглядах декого з них прочитувалася відверта неприязнь до новачка. Щоб розрядити атмосферу, він, за традицією братів, першим підняв чашу, виголосивши одну з лицарських обітниць:

– Служити вітчизні, але відповідати лише перед Богом!

Його негайно підтримали:

– Прагнути до честі, але не до почестей!

– Перемагати, але не мститися!

– Гідність у служінні!

– У служінні, але не в прислуговуванні!

Авжеж, зі своєю святою вірою в лицарську гідність ці нещасні прокажені могли бути взірцем для високих верств. Вони дбали про честь і про душу. Однак пізно вночі Мартін знову чув, як за фіранкою Джон вовтузиться зі своєю шльондрою. А потім жінка перебазувалася в інший куток, де стояв лежак капітана Барнабе.

Уранці під час вправ зі зброєю Джон запитав у Мартіна, нащо він щовечора обтирається оцтом, немов ті брати-госпітальєри, які бояться заразитися, доглядаючи прокажених. Очі в лицаря палали цікавістю, і він аж ніяк не скидався на простодушного хлопчиська.