Симона Вилар - Лазарит

Зате Ейрік був понурим і дратівливим.

– Тобі завжди все легко дається: закохався, досягнув свого, а потім відступився, – бідкався він. – А мене Санніва просто в сльозах утопила, вмовляючи якнайшвидше покинути орден і податися на службу в почет міледі. І як мені тепер спекатися від цієї крихітки?

«Про що ти раніше думав, рудий, коли йшов зі своєю кізонькою до вівтаря?» – усміхнувся Мартін, але промовчав.

Він сам не має жодних зобов’язань перед Джоанною де Рінель. Незабаром вона возз’єднається зі своїм благовірним, а він виконає те, що йому доручено. Після цього всі жінки, крім дорогоцінної Руфі, перестануть для нього існувати.

Поки галера йшла уздовж узбережжя, Мартін весь час відволікався, роздивляючись скелясті острівці й спостерігаючи за рибальськими човнами та неповороткими купецькими суднами, що виникали час від часу. І хоч море тут, кажуть, кишить піратами, поки що не було жодних ознак небезпеки.

Та через кілька годин, коли берег зник у блакитному мареві й навкруги не залишилося нічого, крім безмежної морської гладіні, дозорний віддалік помітив два судна без прапорів на щоглах. Кораблі змінили курс і звернули до галери хрестоносців, але їм доводилося йти занадто круто до вітру, до того ж гребці на галері налягли на весла, тому невдовзі переслідувачі відстали.

Ближче до вечора показався ще один невідомий корабель – він ішов навперейми галері. Але граф Роберт поставив на носі стрільців із потужними англійськими луками і, коли пірати наблизилися ярдів на двісті, наказав стріляти. Одного залпу лучників вистачило, щоб морські розбійники поквапилися повернути вбік і вирушили шукати легшої здобичі.

Коли сонце вже починало заходити, пасажирам галери подали вечерю: смажене козеня з цибулею та спеціями, рум’яне, ніжне й неймовірно соковите. А потім настала ніч – тиха, якої давно вже не було. Море гойдалося темним шовком, віяв легкий попутний вітер, і гребці відпочивали на веслах – багато хто з них навіть заснув. На небі переморгувалися зорі, невдовзі з’явився тонкий серпик місяця, плюскала вода за кормою, а від кормової надбудови долинали приглушені голоси. Мартін навіть задрімав, закутавшись у плащ, але скоро його розбудив Ейрік і сердито поскаржився, що Санніва таки прокралась до нього й знову взялась допікати своїми благаннями.

– Спи! – відмахнувся Мартін, перевертаючись на інший бік.

У напівсні він міркував про те, що в Джоанни зовсім інша вдача. Вона чудово собою володіє, і сьогодні до нього не раз долинав її дзвінкий сміх: небіж усіляко розважав тітоньку. Але зараз Роберт уже пішов спочивати. Чи хотів Мартін, щоб Джоанна була тепер із ним? Мабуть, але навіщо? Занадто ризиковано…

Кіпр з’явився на обрії аж на світанку. Галера йшла уздовж горбистих у блакитному мареві берегів прекрасного острова, назустріч час від часу траплялися інші судна. Їхні шкіпери, помічаючи червоний хрест на головному вітрилі галери, підпливали до них і ділилися новинами з людьми на палубі. Усі вони казали таке: «Кіпр під владою Річарда Левове Серце, а самозваний імператор готується принести англійському королю омаж [111] Омаж – присяга на вірність верховному правителю. ».

До Лімасола галера підходила вже надвечір. Море вигравало міріадами іскор, на березі в променях низького сонця золотавилися пагорби та скелі, вкриті лісами й виноградниками, а в порту Лімасола, немов іще один ліс, скупчилися незчисленні щогли зі спущеними вітрилами.

Вечірній приплив плавно ніс їх у гавань. Шкіпер уривчасто віддавав накази, матроси прибирали важкі вітрила. Нарешті гребці разом налягли на весла, палуба нахилилася – і галера розвернулася правим бортом до причалу.

Саме цієї миті серед людей, які зустрічали судно на березі, Мартін помітив маршала тамплієрів Вільяма де Шампера – і немов хтось ножа всадив йому між ребер, повернувши в рані лезо. Ось вона людина, що розкусила його з першого погляду, не повірила жодному слову й наказала завдати йому тортур!

На цю зустріч Мартін не сподівався. Маршала неможливо було не впізнати – він умить виокремив його з-поміж решти тамплієрів за поставою, звичкою гордовито закидати голову й характерним жестом: обидві руки складено на руків’ї меча, що висів у нього на поясі.

Спершу оманливий госпітальєр заціпенів. А потім його думки понеслися вчвал. Що робити? Надягнути шолом зі сталевою личиною, що цілком закриє обличчя? Але тамплієр може захотіти, щоб він відрекомендувався, і тоді доведеться відкрити лице. Може, просто зараз перебратися на лазарита? Від прокажених усі без винятку намагаються бути якнайдалі. Але що тоді робити із Джоанною та графом Лестером, які бачили його зовсім іншим?