Андрій Кокотюха - Справа отамана Зеленого

Це стало останньою краплею.

Селяни давно були готові спалахнути. Тут — таки народний гнів линув через край, без кипіння. Коли люди зусібіч кинулися на солдата — вбивцю, він устиг стрельнути разів зо два й у когось влучив. Та це не спинило хвилі народного гніву. Страх кудись зник — тільки ненависть живила й несла ту хвилю. Його звалили з ніг і забили на смерть усім, що траплялося під руку. Поки один гурт розправлявся з катом, інші, озброївшись хто гвинтівкою жертви, хто своєю до часу глибоко захованою зброєю, а більшість звичними для селянина вилами й граблями, посунули на зайд.

Залп не зупинив натовпу.

Перші падали, на їхні місця ставали інші — і чоловіки, і жінки. Село піднялося дуже швидко, денікінців оточили, затисли в кільце, поручника закололи з трьох боків, решту роззброювали й добивали. Навіть якби ніхто з білогвардійців не зміг звідси втекти живим і покликати підмогу, то по зниклий обоз однаково б послали якийсь спеціальний каральний загін. Це, певна річ, сталося б не відразу, а за якийсь час. Але з десяток щасливців таки уникли розправи й накивали п'ятами, і тепер луб'янці, згуртувавшись, чекали, хто наспіє раніше — зеленівці, по яких негайно послали гінця, чи все ж таки нікінці, що розташувалися за тридцять верстов звідси, в селі Дубовому…

Партизанам і денікінцями треба було здолати майже однаковий шлях. Лиш селяни оговталися з невеличким запізненням, бо оплакували жертв різанини й думали собі, як краще тримати оборону й до чого готуватися.

Вирішити це Палій міг сам, не радячись з отаманом. До того ж Зелений із нечисленним загоном саме висувався на Канів. Там мала відбутися ще одна військова нарада з представником петлюрівського війська — принаймні так пояснив Федір. Тож їхньому загонові сам Бог велів мчати на допомогу повсталим селянам.

Як устиг показати Палій на карті наближеним особам, що до них віднедавна належав і Шеремет, узяття під контроль Луб'янки й прилеглих територій загалом не суперечило отамановій стратегії посунути лінію партизанського наступу в київському напрямі.

Як колись навесні, Данило Зелений, повернувшись у рідні краї, знову збирався йти походом на Київ.

Тільки зараз — ширшим фронтом, бо мав союзників.

Зібралися скоро, рушили верхами.

Більшу частину дороги партизани їхали клусом, лише верстов за п'ять до села стишили ходу. Дослухалися до ранкової тиші, знаючи, що вона може бути оманливою. Проте, якби денікінці справилися раніше, село б уже горіло, а так стрілянина чулася здалеку. Луб'янці цю ніч навряд чи спали спокійно, тривожно чекаючи, хто ж наспіє до них першим. Шеремет знав, що в таких випадках декотрі, переважно жінки з дітьми, збирали все найцінніше й вибиралися до найближчого лісу. Там хай сяка — така, та все ж безпека, можна пересидіти війну й лишитися живим.

Потім верталися, як було куди. А коли на ріднім обійсті замість хати й хазяйства знаходили саме згарище, люди зітхали і, поки ще не потисли перші морози, будували халабуди чи копали землянки. Або ж, підкорившись долі, збиралися гуртом і вирушали шукати безпечнішого місця. Навіть коли кругом війна, людина все одно вірить, що десь можна знайти бодай трохи миру…

Артем тримався в сідлі тепер зовсім упевнено. Покійна Діда, що завжди стежила за модними течіями, не обминаючи жодної з них, якось пройнялася східними теоріями реінкарнації. Захоплення було коротке. Незабаром воно їй набридло — і тоненькі брошурки про переселення душ пішли в пічку. Однак дружина намагалася визначити, ким Шеремет був у котромусь із попередніх життів. Дуже хотіла дізнатися, чи дійсно шлях лікаря, цілителя — його покликання. Нічого з цього не вийшло, Артем лише добродушно відмахувався, дозволяючи жінці розважати свою нудьгу всім, чим заманеться. Але тепер чомусь згадалися йому ті спроби. Може, і справді в одному з минулих життів він був як не воїном, то бодай вправним вершником. Надто швидко опанував хитру науку — рубати, скачучи верхи, і стріляти, тримаючи вільною рукою повід, а ще відпочивати, куняти, навіть зрідка висипатися, поки кінь іде під ним неквапом.

Шеремет перше ніколи нічим не хизувався, але останнім часом йому дедалі частіше хотілося, щоб Діда могла побачити його саме таким, яким він став. Не старанно поголеним вилицюватим паничем з довгими тонкими пальцями, в білому халаті, під яким — відпрасовані суконні штани, накрохмалена сорочка з краваткою й оригінальна жилетка, а саме вершником на вороному коні. Зарослим жорсткою щетиною, похмурим, суворим воїном у брудних чоботях, трохи схожій на глек баранячій шапці, у бекеші та офіцерському башлику з чужого плеча. А під бекешею — латана, випрана й хтозна — звідки взята гімнастерка. Шабля на поясі, наган у кишені, ремінь англійського карабіна, перекинутий поперек грудей і припасований так, щоб зброя не стукала по спині. І щоб, коли зайде потреба, можна було одним вправним рухом зняти її, не зупиняючи коня.