Андрій Кокотюха - Справа отамана Зеленого

Села, що були під опікою загонів Зеленого, часто — густо вже не боронили, а відбивали своє, нахабно забране в них на очах іменем революції. Проте до селян потяглися міняйли. Гроші ніби були, влада друкувала, проте давно не ходили. На харчі вимінювали золото й срібло. Учорашні аристократи розпачливо знімали з себе навіть натільні хрестики. Дехто з них осідав, приживався в селах, дбаючи про власну безпеку.

Бо ближче до осені з'явилися дезертири з обох армій, червоної та білої.

Голодні, немиті втікачі принесли з собою вошей. Вижарювати одяг і вимивати людей не було де і як. Тож губернію помалу охопив ще один ворог, що його годі було подолати партизанщиною чи потужним єдиним фронтом.

Тиф.

У загоні Палія з вошами боролися завзято. Шеремет, особисто наглядаючи за здоров'ям повстанців, змусив їх наголо збрити чуприни — гордість усякого козака — і стежив, щоб усі милися гарячою водою з милом, тільки — но випадала нагода.

Дивно, але багато кому з бійців це не подобалося: той — таки Василь Сивий нарікав на буржуйські забаганки та й узагалі після розстрілу комсомольського загону косо зиркав на Артема. Жодного приводу Шеремет не давав. Чи вважав , що не давав. Семен Середа, або Малий, як хлопця тут називали, мав більше підстав косувати на «пана доктора» за не зовсім зрозумілий випадок тоді у верболозі. Та нічого, заспокоївся, змирився: чого не буває, коли кругом війна? Зате Сивий, відколи отаман привселюдно не дав йому видерти з корінням жидівське зілля, чомусь підозріло зирив саме на Артема. Мабуть, швидкий лікарів погляд, що його Василь зловив тоді на собі, досі його насторожував, заронивши в душу недовіру до Шеремета. Щоправда, впертість Сивого Палій сприйняв за звичайне нехлюйство, висварив при всіх, і відтоді в загоні справи з гігієною налагодилися.

Але тифозна пошесть чіплялася незалежно від походження й політичної належності, вигубивши за кілька тижнів до ноги цілі родини. Уражала вона й денікінців — їхні каральні та розстрільні команди працювали так само активно, як і червоні загони смерті, що їх вони вигнали звідси. Жертв не поменшало. Мертві тіла далі звалювали на купу, а спритні тифозні воші перескакували з мертвих на живих. Раду цьому давали не завжди, але злість вибухала зі щораз більшою силою. Коли черговий обоз приходив у село по харчі, а з хати, де лежали хворі на тиф, виносили останнє, селяни забували навіть про рештки страху, притлумленого всередині всякої живої людини. Зчинявся ґвалт, налягали гуртом, брали на вила, нещадно шарпали чи волокли забитих на сільські майдани.

Того ранку Федір Палій вів своїх хлопців на допомогу одній такій громаді.

У невелике село Луб'янку, що неподалік Опанасового хутора, де прижилася врятована влітку Маруся Григоренко, зайшла епідемія. Ніяких ліків, звісно, там не було, й люди, намагаючись хоч якось боротися, тримали у своїх хатах карантин і не пускали нікого зі сторонніх. Не знаючи до пуття, що слід робити, деякі спритники десь добували хлорку, розчиняли її у воді й протирали все довкола. Мовляв, хай ядуча суміш пропікає очі. Звісно, це аж ніяк не рятувало. Проте іншої ради, крім хіба молитви, все одно дати ніхто не міг.

Саме під таку пору до Луб'янки принесло з Києва черговий загін золотопогонників. Цього разу не лише вимагали харчів. Поручник, що був за командира, виголосив коротку й запальну промову. Нагадавши, скільки горя завдала селянам більшовицька комунія, і підкресливши при нагоді, що саме генерал Антон Іванович Денікін — їхній справжній визволитель, молодий російський офіцер закликав селян поповнювати лави визвольної армії. Той двір, що дасть добровольця, продовольчого податку не сплачуватиме. Тобто, кажучи просто, того не грабуватимуть. Не візьмуть нічого й там, де викажуть дезертира, якого, можливо, переховують. Ні самому втікачеві, ні тим, хто, криючи його, порушує закони, нічого не буде. Його нагодують, дадуть чистий одяг, попросять скласти присягу й візьмуть до війська. Отже, вчорашній дезертир боронитиме селян у складі Добровольчої армії.

Нікого з громади пропозиція поручника не зацікавила. І тоді почався звичний уже содом: солдати пішли по садибах. Їх не зупинили навіть заклики і благання тих, у кого в хатах лежали тифозники. Навпаки, хвороба для нещасних зробилася смертним вироком. Поручник особисто наказав розстріляти недужих, наголосивши, що коли кругом війна, то вона й мусить боротися з епідеміями. Серед страчених були й жінки. Одну матір білогвардієць заколов багнетом, прохромивши ним і дитину.