Андрій Кокотюха - Справа отамана Зеленого

Шеремет набрижив лоба, пожував губами.

— Пане отамане… Я трошки знаю Петлюру. Я й сам певною мірою почуваюся петлюрівцем, хоч не з усім згоджуюся. Ви ж знаєте.

— Знаю. Воювати в моєму війську тобі це не заважає.

— Воно, може, й правильно. Але… зважте на те, що Симон Васильович, пропонуючи руку і своє товариство, завжди прагне здобути щось навзаєм. Він не за так вас припрошує.

— А я не помилився! — Зелений, здається, дедалі більше захоплювався собою. — Усе ти міркуєш правильно, пане докторе. Критися не стану: союз із Петлюрою мені вигідний. Становище нашого війська ти знаєш навіть краще за мене, ти ж сам у цьому варишся. Чоловік освічений… Та що я тобі кажу! Словом, за радянську владу, радянську Україну стояти ми більше не будемо.

Це сталося. Нехай занадто несподівано й дивно, але таки сталося.

— Прозріли? — вирвалося в Шеремета.

— Поглядів не змінюю! — тут — таки осадив отаман. — Поступки тимчасові. Спершу треба встановити свою, українську, владу. Хоч у містах, хоч у селах. А вже потім поговоримо, як її називати. Ось чому, пане докторе, ти мені тепер потрібен. Радієш, бачу. Тішишся. Ніколи ж радянської влади не сприймав, правильно?

— Так точно.

— Значить, тобі й карти в руки. Гадаю, ти втямив, що я остаточно надумав укласти військовий союз із Петлюрою. Мене підтримала більшість. Дехто з хлопців таки має сумнів, але то вже неважливо. Проте однієї моєї постанови замало. Треба, щоб резолюцію ухвалив великий селянський з'їзд. Мене мають підтримати люди, за чию свободу я воюю. Як пояснити їм те, що ми змінюємо, гм, політику , розуму не доберу. Однаково я не збираюся надовго відмовлятися від радянської влади. Без комуністів та жидів вона все ж таки правильна… А ось ти ідейний. До того ж грамотний. Будь добрий, склади для мене таку резолюцію, щоб люди зрозуміли й підтримали.

Шереметові враз перехопило дух. До чого хочеш був готовий, але не до такої пропозиції. Хоч блискавична відповідь, здається, майнула в Артемовій голові раніше, ніж він устиг усе обмізкувати:

— Чого ж… Можна. Я не фахівець у таких справах. Більше діагнози пишу — не резолюції чи, там, відозви… Але якщо треба пояснити народові…

— От і добре! — задоволено вигукнув Зелений, не давши йому доказати. — Людей тутешніх ти вивчив. Знаєш, як ліпше до них говорити. Вважай, треба сказати саме те, що думаєш. І переконати, що за тобою правда. Довго лишатися тут не можу. Години тобі вистачить?

Зелений завжди поводився так, ніби планував партизанську вилазку. Вибору не лишав. Тож Артем покірно й водночас приречено знизав плечима.

— Ну, коли для такої справи… Спробую.

Це трапилося, коли прийшло бабине літо.

Радіти останнім теплим дням, що їх, як і годиться, змінить справжня осінь, багряна, застуджена й насторожена, селянам не випало й цього року. «Одна напасть змінила другу», — так бурчав Федір Палій, тепер командир окремого летючого загону.

Скоро вже місяць, як Зелений воював проти добровольців Денікіна, створивши з Петлюриним військом єдиний фронт, куди несподівано для отамана влився зі своєї армією й батько Махно. Били переважно по тилах, удаючись до нищівних рейдів. На той час села стогнали під золотопогонниками так само, як і тоді, коли там жирували червоні.

Палій і надалі зберігав величавий спокій. Шереметові здавалося, що порушити його не зможе навіть раптове виверження вулкану, якби котрийсь, наперекір усім законам природи, прокинувся десь у глибинах київської землі. Бійців до групи, яку сам і очолив, Федір брав тільки перевірених, надійних. Тому Артемові було дивно, бо ж він, лікар, який тільки — но навчився міцно тримати шаблю й стріляти не лише в повітря, досі не вважав себе за вояка. Видно, Федір цінував його за щось інше. Хоч би й за надійність, що в партизанській війні надто багато важить.

А втім, Шеремет остаточно вже заблукав у власних думках, перестав сушити голову над тим, ким він є в армії отамана Зеленого, і поводився так, як справжній солдат на війні, — треба вижити сьогодні, щоб, коли Бог дасть, перемогти завтра. Тож щоразу, коли починалася баталія, робив лише те, що мусив робити. І дедалі менше слухався інстинкту самоохорони.

Війна вела його сама.

Підхопила бурхливою течією, закрутила виром. Лишалося триматися на плаву, чекаючи, куди понесе й де винесе.

Але він лишався також лікарем. Тому бачив ще одну напасть, якої не помічав Палій. Коли кругом точилася війна, людей убивали не тільки кулі та шаблі, а й недуги, бруд, руїна… Артем розумів, що маленьким містечкам загрожує голод. Постійні реквізиції, — хоч з наказу більшовиків, хоч нікінців, як по селах називали білу гвардію, — були вже не примхою влади, а звичайною боротьбою за виживання.