Андрій Кокотюха - Справа отамана Зеленого

Ще місяць тому Артема така спокійна заява могла заскочити. Він уже мав не одну розмову з Зеленим на ідеологічні теми. Кожен з них і далі стояв на своєму. Через те в рідкісні години сякого — такого спокою Шеремет знову й знову шукав відповіді, що тримає його серед людей, які воюють за утвердження радянської влади. Не міг того збагнути, однак щоразу вмовляв себе, що мусить поквитатися з більшовиками. І зробити він це може тільки у війську Зеленого. Хоч на душі лишився неприємний осад: він, противник усього, що зветься радянським, воює під чужими йому гаслами. Аж ось отаман хоче укласти військовий союз із тим, кого досі мав за особистого ворога.

Утім, калейдоскоп подій, що сталися останніми місяцями, відучив Шеремета дивуватися. Коли всі воюють проти всіх, займаючи кругову оборону, коли вороги скрізь, то справджується давня приказка: «Ворог мого ворога — мій друг».

— Як кажуть люди в такому разі, що ж у лісі здохло, батьку отамане?

— Та нічого не здохло. Російські добровольці, військо Денікіна, чув про таке?

— Одним вухом. Білі тиснуть червоних по фронту, сунуть на Київ.

— А ми лупимо комісарам по задах, — кивнув отаман. — Поки в них ще є сили нас довбати, бо мої загони не регулярна армія. Так само й усі інші отамани, хто гуляє по губернії. Нині кожен сам за себе, хоч усі разом за вільну Україну. Час об'єднати зусилля.

Зеленого в такі хвилини легко запалити. Тож Артем запитав обережно:

— Це Петлюра просив вам передати?

Отаманів погляд став гострий та важкий. Проте, здається, Зелений був готовий до цього питання. Раптом Артем зробив несподіваний висновок: те саме, тільки, мабуть, іншими словами, Данило Зелений сказав іншим. Тепер Шеремет міг пояснити собі настрій побратимів, які розходилися з військової наради. Воно й зрозуміло. Ще недавно батько отаман із Петлюрою був на ножах, називав його зрадником, а зараз раптом хоче укласти союз.

— Послухай мене уважно, пане докторе. Не збивай. Хочу, щоб ти збагнув не лише те, що думаю я. Тобі слід знати, що відбувається взагалі, — правиця описала в задимленому повітрі красномовне коло, — бо без того складно зрозуміти, про що саме тебе проситиму. Згода?

— Гаразд.

— Отож діла такі, — отаман прокашлявся, підтяг до себе покреслену олівцем карту й постукав по ній зігнутим вказівним пальцем. — Москальське військо Денікіна рухається ось звідси. Лінія фронту — Харків, Катеринослав, Олександрівськ. Сам бачиш, насуваються просто на нас. Білих генералів цікавить Москва і все, що далі. Минути Київ у них не вийде. Ось чому панам потрібна наша підтримка тут, у тилу. Уже доходили до мене їхні розвідники, інші отамани так само діставали звістки.

Те, що почув Шеремет, не вкладалося йому в голові.

— Російська армія шукає союзу з селянськими отаманами? Хіба таке може бути?

— Кажу — не перебивай! — гримнув Зелений. — Москалі думають так: якщо ми воюємо з червоними й вони б'ються з ними, то нам сам Бог велів домовлятися з москальнею. Те саме Петлюрині люди запропонували денікінським. Спокусливо звучить — затиснути більшовиків у лещата, вичавити з них увесь їхній поганий сік, — отаманів кулак стиснувся. — Нічого не вийшло. Білі гвардійці вважають, що Петлюра й уся Українська Народна Республіка їм не рівня. Однак підтримати нас вони готові. Бо їхня розвідка донесла: Зелений і Петлюра давно не в ладу. Але нічого в них не вийде. Пояснити чому?

До Артема доходило, та він усе одно кивнув.

— Хоч як кацапа назви — білим, червоним, — посміхнувся Зелений іронічно, — у синю цяточку чи білу квіточку, був він кацапом і лишиться до самої смерті. Ніколи нічого доброго їхнє плем'я Україні не принесе. Тому байдуже, чи Лейба Троцький тут заправлятиме, чи генерал Денікін. Багато я чув про те, яку волю несе Добровольча армія українському селу. Там, де вона вже запанувала. На словах звільняє від більшовиків, на ділі — як було за гетьмана Скоропадського. Знову грабують село, знову настановляють туди поміщиків. І отут настає той час, коли можна, навіть треба шукати з Петлюрою спільної мови. Бо його пошив у дурні білий генерал, а ще раніше — більшовики, яким так само хотіли наш Симон Васильович настелити соломки. Тому й пише він до мене листа своєю рукою.

Кажучи це, Зелений не приховував гордощів, пишався власною значущістю.

— Листа?

— Отож. Бач, прощають пан Петлюра мені так звану зраду півроку тому. Закликають забути давні образи перед лицем лютого ворога. І бити кацапських зайд разом. Хоч червоних, хоч білих. Тобто, — зараз — таки поправився він, — як червоних, так і білих. Отоді вдасться створити один широкий фронт.