Андрій Кокотюха - Справа отамана Зеленого

І не помилився. Щойно вони перевалили через пагорб, як побачили в долині село. Сонце на цей час уже піднялося в зеніт і почало звертати з полудня. Небо було на диво безхмарним, і яскраві промені без перешкод освітлювали картинку, що її неначе намалював провінційний пейзажист іще перед війною. Працюючи земським лікарем, Шеремет призвичаївся до акуратних сільських хат — мазанок, які от — от потопатимуть у розкішній весняній зелені, а згодом укриються цвітом яблунь, аличі, вишень та абрикос. Усе довкола мало буденний, мирний вигляд. Скрізь панував дивний сонний спокій. Наче Шеремет і не лежав зранку в брудному заґратованому підвалі з присохлою на стінах кров'ю. І немов там, у Києві, нема ніяких каральних акцій, а конвеєр чрезвичайки не працює на повну потужність і не мучить тіл, живлячись нелюдськими криками болю.

Недалеко від сільської околиці їх зупинила варта — озброєні чоловіки в легеньких кожушках та армійських шинелях з відпоротими відзнаками. Довго не затримували, просто поцікавилися, кого це ведуть до отамана. Цілком удовольнившись відповіддю, сказали:

— Батько розбереться.

Не стримавшись, Шеремет спитав:

— Як зветься ваше село?

— Як і раніше, Трипілля, — охоче відповів котрийсь із вартівників.

— Столиця, — не без гордощів додав інший.

— Чия?

— Наша, — коротко промовив вершник, обіч якого весь час ішов Артем, і легенько вдарив коня нагаєм по крижах. — Вйо, там тобі все розкажуть, паничу.

— Отакої! — вирвалося в Шеремета. — Чому відразу панич?

— На себе глянь, — почулася незлобива відповідь. — Скажи ще — гречкосій.

Заперечувати було марно, і Шеремет знову напружився. Наслухавшись, як сільські ватажки ставляться до тих, кого тепер звуть буржуями, Артем раптом відчув, що може потрапити з дощу та під ринву. І суд місцевого батька отамана може бути похіпливіший за більшовицьке правосуддя. Зрештою, для слідчого Гусика, чекіста Ананьєва і селянського повстанця він і такі, як він, — класові вороги.

Дивно, але небезпідставні Артемові побоювання розвіяв Дзюба. Точніше, не сам вусань, а його безтурботний вигляд. Або Яків щось — таки знав про свою подальшу долю, або завжди був такий безоглядний. Його не вбили на місці, хоч і запідозрили, що він — чекіст. Виходить, можна сподіватися, що далі теж щаститиме. Хай там як Шеремет хотів голіруч задушити Дзюбу, а потім померти з чистим сумлінням, видимий, хоч і показний спокій його заклятого ворога мимоволі додавав певності йому самому.

Поки полонених вели сільськими вулицями до центрального майдану, де бовваніла церковна баня, на них дивилися самі жінки й старі діди, проводжаючи чужинців цікавими очима. Якийсь хлопчина показав Шереметові худенького кулака. Інший, трошки старший, простяг руку вперед і скрутив дулю, націливши її на нього, немов револьверне дуло. «Мають за ворогів», — примирився з невеселою думкою Артем. Чого — чого, а от дружнього ставлення до себе він поки ні від кого не відчував.

Нарешті біля однієї з хат вершники зупинилися, спішилися. На подвір'ї стояли припнуті коні. Під тином примостилася запряжена бричка. У глибині двору Шеремет розгледів віз, на якому стояв максим. Біля самої хати якась молодиця, зібравши волосся під білий очіпок, вправно орудувала саморобним квачем, вимазуючи стіну розчиненою у відрі з водою крейдою. Коли б не кулемети на возах та озброєні суворі селяни, це був би зовсім інакший світ — такий, де нема революцій і воєн, губчека й більшовиків, де життя йде своїм звичним, давнім ладом.

Глянувши байдуже на прибульців, молодиця сховалася зі своїм квачем за рогом хати. Вартівник був і тут, на подвір'ї. Уздрівши старшого розвідника, махнув йому й миттю зник за дверима. Так само швидко повернувся і сказав:

— Заходь. Чекає.

— Вас гукнуть, — кинув розвідник полоненим і квапливо зайшов до хати.

Шеремет зрозумів: це штаб.

Довелося нудити світом. На ногах він ледве тримався, проте сісти ніхто йому не запропонував. Єдине, що лишилося, — впертися задом у тин і так стояти, щоб не завалитися.

Дзюба й далі тримався спокійно. Навіть спробував попросити закурити, наразився на лайку, знизав плечима й облишив намір. Глянувши на мовчазного Шеремета, підморгнув, вишкірився, спитав:

— Ну що, дядьку? Разом тепер?

Артем не відповів. Не хотілося заходити з ворогом у балачки. Та й, чесно кажучи, не зовсім розумів, що Яків хотів цим сказати, якої реакції сподівався. Дзюба ж знову підморгнув, тепер уже іншим оком, розправив плечі, ніби хотів злетіти в небо. Правда, замовк надовго. Стояти далі Шереметові була несила. Що буде, то й буде. Він зігнув коліна, сповз по тину на суху квітневу землю і якнайзручніше примостив сплутані за спиною руки. Зухвало глянув на своїх охоронців, проте ніхто нічого бранцеві не сказав.