Андрій Кокотюха - Справа отамана Зеленого

Нарешті двері прочинилися. Звідти вигулькнув розвідник і махнув рукою:

— Розсілися? Катайте сюди, отаман із вами говоритиме. Тут усе й вирішимо.

Шеремет хотів був підвестися сам, та не зміг. Побачивши це, один із бійців підхопив його попідруч і допоміг випростатися. Поки охоронці воловодилися з Артемом, Яків сам хапливо посунув до штабу, випередивши Шеремета.

І не скажеш, що на смертний вирок поспішає.

У хаті за столом сиділи двоє чоловіків.

Обоє — в зелених френчах, погони з плечей зрізані. Один — високий, із широким відкритим лицем, пишною каштановою кучмою та доглянутими, чепурними вусиками — перетяг себе навхрест ременями. Вони легенько похрускували, тільки — но той чоловік намагався поворухнутися. Він примостився на лаві, зайнявши собою майже весь центр стола.

Його товариш сидів на лавці скраєчку. На вигляд був не набагато старший за Артема. Можливо, вони були однолітки. Чорнявий, середній на зріст повстанець не був подібний до мужика, в якому безпомильно можна вгадати селянина. Він випромінював не лише силу, а й шляхетність і скидався на вишколеного в царських казармах нижнього чина, що завдяки талантам і особистим якостям швидко вибився в офіцери. Його справжню чоловічу вроду підкреслювало гладенько поголене лице. Без портупеї, лише підперезаний широким ременем. Видавалося, що цей, із гострим обличчям, або начальник штабу, або отаманів ад'ютант.

Дійшовши висновку, що високий чоловік — не хто інший, як сам батько , Шеремет ступив ближче до стола й відтіснив Дзюбу плечем. Хотів був щось сказати, та раптом замовк з розтуленим ротом. Не міг дібрати слів. Не знав, як треба триматися перед повстанським отаманом і що слід говорити.

Виручив гостролиций. Пружно підвівся, наблизився, заклав руки за спину, зміряв оком обох і мовив:

— Я Зелений — командир Першої київської повстанської дивізії. Тут мій головний штаб. Це, — кивнув через плече на вусаня, — сотник Дмитро Любченко — мій бойовий побратим. Вас затримав Панас Овчар — козак його сотні. Він уже розповів, що там і як було. Тепер ви розказуйте.

Значить, от він який — отаман Зелений…

Проковтнувши помилку й віддихнувши, Шеремет випалив:

— Мене звуть Артем Шеремет. Я лікар. Мене тримали в Києві, в губчека. Сьогодні вранці оцей, якого привели разом зі мною, командував нашим розстрілом. Його прізвище — Дзюба. Він наказав нам копати яму, могилу…

— Мені наказали! — вигукнув Яків, теж подавшись уперед. — Ви його не слухайте, браття! Він класовий ворог, а я ж свій, з — під Ржищева!

— Замовкни! — гаркнув зі свого місця сотник Любченко. — Відповіси, коли отаман скаже! З тобою поки не говорять.

— Еге ж, — погодився Зелений. — Стій, слухай і мовчи. До тебе ще дійде черга. А під Ржищевом, до речі, всякі водяться. Злапали якось одного. Пам'ятаєш, Дмитре? Хліб трусив у Стайках.

— Продрозверстка, — старанно вимовив довге неоковирне слово сотник. — Було таке. Приперся зі своїми шибениками. Агітував за комунію. Зібрав на майдані всю стайківську голоту, босоту, всіх п'яниць та й волає: ви, мовляв, нині опора новій радянській владі, — розказуючи, Любченко вовтузився на лаві, мостився і скрипів ременями, помітно запалюючись бо, видно, ті згадки досі не давали спокою. — Те саме торочив. Я ж, каже, свій, з — під Ржищева. Такий самий селянин. Пани його, бач, гнобили, змушували працювати на спиртозаводі…

— Та гнобили, гнобили, експлуататори, — підтакнув Зелений без ніякої іронії. — Тільки ж я таких бачив. Тамтих панів — кого погнали, кого повісили на гілляках. Нате вам, селяни, панську землю й панські заводи. Працюйте, освоюйте, робіть. Та ні ж, не хочуть, бач.

— Не хочуть, — підхопив Любченко. — Бо той агітатор каже, значить, голоті: хто зараз поможе з розверсткою, хто скаже, де в якого куркуля захований від народної влади хліб та інші надлишки, матиме за те десять процентів.

— Від чого? — Шеремет уже мимоволі почав утягатися в розмову.

— Як це від чого? Від усього, що сільські ледацюги з п'яницями поможуть більшовикам забрати в трудових людей, — пояснив Зелений і перевів погляд на враз принишклого Дзюбу. — Тож, земляче, ти тут земляцтвом своїм не козиряй. Краяни, знаєш, усякі трапляються. Як отой… Звали його як, Дмитре?

— Крук. Іван Крук, — нагадав сотник. — Мандат мені ще тицяв тоді. Думав, його мандат для мене щось значить. Коли моя сотня його валку під Стайками перехопила, верещав, наче порося різане — має право. Його влада, бач, уповноважила.