Андрій Кокотюха - Справа отамана Зеленого

— Еге, влада, — на тонких губах Зеленого нарешті з'явилася усмішка. — Ще по селах ніхто нічого не сіяв. Весна лиш почалася, не орали навіть. А влада їхня присилає таких земляків по зерно, цукор, борошно — по все, що люди горбом заробили. І наготували для себе, аби пережити. То вони, бач, пруть сюди, з мандатами й декретами. Нічого, вже не сунуться. Роги обламаємо. Доведеться їм із селом торгуватися. Нехай починають переговори, як свербить. Не буде в губернії комун. Ніхто з тутешніх цього не дозволить. Ясно, земляче? — і відразу, ніби забувши про Дзюбу, знову звернувся до Шеремета: — Які в губчека щодо нас плани, може, чув?

— Зі мною про таке ніхто не говорив. Між собою при мені чекісти теж цього не обговорювали. Хіба… був сьогодні з нами один, ніби з ваших…

— Знаю, — кивнув отаман. — Хлопці впізнали його. Юхимчук Сидір, сотник, із близького оточення отамана Струка [20] Струк Ілля (Ілько) Тимофійович (1896–1969) — український військовий діяч. У часи україно — російської війни — командувач Першої повстанської армії УНР. До 1914 року — вчитель. Під час Першої світової війни служив на Балтійському флоті. З 1917 року брав участь у створенні українських збройних сил. 1919 року, коли Директорія відступила з Києва, лишився в Чорнобильському повіті, мобілізував довкола себе тисячі повсталих селян. В описаний період під його орудою було близько 35 тисяч повстанців. . Чув про такого?

— Ні, — признався Шеремет.

— Ну, а ти? — Зелений усім тулубом повернувся до Дзюби.

— А я, батьку отамане, чув про все і всіх! — відрапортував той. — Тільки чув, більше нічого не знаю. Я в чека тую випадково вскочив. Демобілізувався, а коли зовсім уже чесно, то втік. Гвинтівку розбив об стіну, викинув, пішов додому. А в моєму селі гайдамаки хату нашу спалили. Добре, що пішов тоді, ще в царську армію, нежонатим. Став би ще й удівцем…

— Ти мені баки забиваєш? — поцікавився Зелений, але знову в його голосі Артем не почув ніяких лютих ноток — лише цікавість. — Якого дідька я мушу це все слухати?

— Він бреше! — вигукнув Шеремет.

— А тепер ти помовч, — урвав отаман Артема і перепитав: — То що ти хочеш мені довести?

— Озлився я на гетьмана, батьку отамане! — заторохтів Дзюба. — Повернувся назад до Києва. Не схотів лишатися в селі. От не знаю чому. Батьків давно поховав, ще до війни. У хаті брат старший жив, каліка від народження. Нога коротка. Зате, дівкам казав, щось інше довге. Одне Бог узяв, друге дав. Оженився, до жінки перебрався в хату. Його ж, кривенького, ніяка ще влада не чіпала…

— Ти можеш не тарабанити? — сотник Любченко грюкнув кулаком по столу.

— Чому ви його слухаєте? — втрутився Шеремет. — Хіба ваш козак чи хто він там не розповів, як оця гнида розстрілювала людей? Це він у того сотника стріляв, до речі. На моїх очах.

— Брешеш! — визвірився Дзюба, і Артемові навіть дух перехопило.

Здивувало впевнене зухвальство, з яким вусатий чекіст заперечує очевидне, те, що дуже легко довести.

— Ти, як тебе, Шеремете, справді помовч поки, — підтримав свого побратима Зелений. — Бо з тобою мені, здається, все ясно. А з оцим розібратися ще треба. Як тебе звати?

— Дзюба, батьку отамане. Яків Дзюба.

— Отже, Дзюбо, якого ж ти дідька подався в губчека, до більшовиків? Хто в кого стріляв, ми потім з'ясуємо.

— Значить, пішов я до Києва, коли там уже хазяйнував Петлюра, — охоче вів далі Яків. — Гетьмана вони скинули…

— Не вони, — перервав Зелений. — Без моїх хлопців нічого б у Симона Васильовича не вийшло. Спершу, пам'ятаю, нам тут, у Трипіллі, до їхнього гетьмана ніякого діла не було. Потім якось порубали його гайдамаки моїх людей. Понад десяток поклали. Наскочили козаки на засідку, тоді ж воювати ще ніхто до пуття не вмів. Злість узяла, зібралися ми докупи — і вибили гетьманських сердюків із Трипілля. Тікали вони разом зі своїми друзями — німцями, аж гай шумів! Ми тоді добрячого прочухана дали їм, поскубли пана гетьмана, мов курку. Отоді вже й пан Петлюра про нас згадав. Нумо, каже, разом. Гаразд, кажу. Зібрав я коло себе ще більше хлопців, вибили гетьмана з Києва. Петлюрівці вже на все готове прийшли. Це так, щоб ти розумів. Далі ми з Симоном Васильовичем розійшлися.

— Ну, то вже ваші справи, отаманські! — легко підхопив Дзюба. — Я ж подумав собі: все, мені з петлюрівськими ніби й по дорозі. Там казарми лишилися. Мав намір знову записатися до війська. Місце в казармі — хіба не дах над головою? Ось… Тоді побачив: щось не те петлюрівці заварюють. Сказав одному там, у казармах, то мене в кутузку. Більшовики, бач, випустили. Сам розумієш, батьку Зелений, не лишалося в мене тоді іншої дороги. Хіба до них іти на службу. Оце все думав, як ото б ще від них дременути. Бо в їхній владі теж не все, як хотілося б нашій людині. От і жив думкою: добре було б звідти втекти.