Андрій Кокотюха - Справа отамана Зеленого

— По черзі будете, — нагадав Дзюба. — Слуг тут нема, дядьки.

Викопавши кількома заходами невеличку ямку, Артем відчув, що процес його захоплює. Розумів, що риє могилу не лише мертвим, а й собі. Усвідомивши це, чомусь почав орудувати лопатою активніше. Поруч сопів селянин. У нього виходило краще, аж витер змокрілого лоба. Коли лопата почала входити в яму на один штих, він повернувся до Дзюби й запанібрата махнув:

— Іди сюди, старший.

Вусатого нахабство смертника не обурило, не розізлило, а тільки здивувало.

— Чого тобі? — запитав, але все ж таки наблизився, не підозрюючи нічого лихого.

Зате Шеремет, що стояв неподалік, ураз напружився. Дивний спокій цього масивного чоловіка від самого початку сіяв якісь підозри. Але тепер Артем відчув наближення чогось раптового, непередбаченого і про всяк випадок спробував глянути селянинові в лице, ззирнутися з ним, аби подати який знак, що ладен зробити все. Однак селянин на нього не дивився, а, знай, стояв і чекав на чекіста, зіпершись на лопатилно.

— Ну? — гаркнув Дзюба, наблизившись до нього майже впритул.

Ступивши крок назад, селянин ніби заточився, хитнувся, тримаючи рівновагу за допомогою лопати. А тоді різко махнув нею, вдарив чекіста навідліг, цілячи в голову, й заволав:

— ТІКАЙТЕ!

Далі все закрутилося так швидко, що Шеремет не встигав ні за чим стежити, а слухався лише своїх інстинктів.

Схопившись за голову, Дзюба зойкнув від болю і присів.

Селянин спробував хряпнути його ще раз, згори, намірившись розтрощити череп.

Гримнув залп. Двоє з чотирьох солдатів, похопившись першими, скинули гвинтівки й ураз пальнули. Цілитися не було коли, жодна з куль не зачепила відчайдуха, та сталося дивне: жоден з півтора десятка смертників не зрушив з місця. Чи вони налякалися, чи не були готові діяти — за мить уже стало не так важливо, бо червоноармійці спам'яталися. За мить клацнули замки — і ще дві гвинтівки почали стріляти.

Другим залпом селянина звалили з ніг. Він упав головою просто в ту яму, що викопав сам.

Нарешті приречені прийшли до тями і сипнули хто куди. Однак за ту коротку мить заніміння червоні швидко розтяглися ланцюгом і посунули за втікачами, методично й прицільно стріляючи на ходу. Зі свого місця, стоячи навколішках, навздогін їм палив і Дзюба, водночас витираючи лівою рукою цівку крові з розбитого лопатою лиця.

Навперейми втікачам уже спішив шофер, стріляючи в них із револьвера. Він був якнайближче до в'язнів, тож у ціль влучала кожна його куля.

Шеремет бачив це, лежачи на землі. Коли почалося, щось підказало йому не тікати — падати, так, наче підстрелений. Тепер солдати пройшли повз Артема, вважаючи його за вбитого чи пораненого. Артем опинився позад них. Ще трохи — і можна повзти, рачкувати, щосили намагаючись добутися до плавнів, рятівних плавнів. На його очах червоні наздоганяли знесилених смертників, стріляли, кололи багнетами, чи то добиваючи поранених, чи просто зганяючи на них свою лють за вибух непокори. Шеремет нічого не міг удіяти. Та й не хотів.

Тепер його охопило тільки одне бажання — будь — що вижити самому. Коли Дзюба теж на якийсь час забуде про нього, маючи за мертвого, то такий шанс напевне з'явиться. Єдиний, примарний, навіть не шанс, а сяка — така можливість. Проте скористатися з неї треба.

Розпроставшись, чекіст Дзюба рушив до своїх, копнувши на ходу тіло вбитого селянина. Артем принишк, утиснув лице в землю. Вусань пройшов повз нього, посунув туди, де солдати добивали решту непокірних смертників. Ще встиг почути роздратоване:

— Блядь, дядьки, це мені самому яму копати?

А тоді знову гримнули постріли.

Другої миті Шеремет не повірив власним вухам — кричали солдати. Знову виматюкався Дзюба, цього разу — кучеряво. Артем обережно повернувся на бік. І не повірив очам.

Солдати падали.

Один уже лежав, другий якраз валився, підстрелений невідь — звідки. Двоє разом із шофером почали відстрілюватися, але ані вони, ані Шеремет ще не розуміли, з якого боку насунула небезпека. Артем пошукав Дзюби очима — і не знайшов його. Зате тут — таки побачив, як з — за верболозу вибігли троє озброєних вояків у легеньких кожушках, чоботях, смушкових шапках та папахах. Із голови того, що біг поперед усіх, шапчину збила куля. Він пригнувся, ніби пірнаючи в повітрі, а тоді спокійно скинув правицю з відрізаном і пальнув у відповідь. Улучив у шофера, і в цьому видовищі Шеремет побачив щось лялькове, театральне, іграшкове, не зовсім справжнє, хоч розумів: усе відбувається в натурі.