Галина Пагутяк - Маґнат

— Завтра я їду в Боневичі, там у мене своя друкарня. Якщо вашмосць бажає, то може скласти мені товариство. Там спокійніше, і пан віджиє й направить здоров’я. Не конче панові вертатись на попередній постій. Я накажу панові дати все необхідне з одежі й намістити на ніч. А пізніше пан матиме нагоду стрітись з моєю жоною, княгинею, коли вже не так нагадуватиме бідного Йова. Се було б прикрим для пані сього дому.

Я сподівався цього, але не думав, що ясновельможний так просто мені повірить, одразу пізнавши в мені чоловіка правдивого, а не брехача якогось. Були ми з ним однолітки, але я виглядав старшим, бо хвороба й душевна скрута зістарили мене. Коли я йшов до замку під дощем, вбраний у лахи з чужого плеча, які позичив для мене мій рятівник, то вважав себе найнещаснішим у світі.

Я вже брався за клямку дверей, як до мене долинули слова ясновельможного, сказані не дуже голосно, але й не тихо:

— Якби пан знав, скільки з моєї вини на світі з’явилося таких Йовів, то не дякував би мені зараз!

Ні від кого я не почув би такого, і мало сказати, що ці слова мене вразили своєю щирістю. Я ще не стрічав нікого, чиї думки так швидко переходили б у слова. І як же шкода, що такий незвичайний чоловік мусить небавом покинути сей світ, в якому занадто слів пустих і незначних! Я потім записав сі слова, і ще інші на папері, щоб не забути, бо пам’ять на старості слабне, а так я буду перечитувати їх, коли покину Добромиль.

Мабуть, таким чоловіка сотворив Господь, що навіть в присутності терплячого муки душевні й тілесні, може він думати про речі буденні, перескакуючи з них як з купини на купину. Бо навіть якщо й не потрапить у драговиння, то знає, що се може з ним статися. Се я зауважив, ще коли сидів коло конаючого вітця замолоду. Хоч як мені було гірко, з молитви мої думки перескакували на те, як зробити пристойний похорон, і скільки доведеться за се заплатити, і чи вистачить пива та меду на поминальний обід. Пан Ян Щасний не був моїм вітцем, і знав я його коротко, і хоч серце моє краялося від жалю, я не міг боліти й терпіти разом з ним, бо ми два різні тіла і дві окремі душі. Цікавість до того дійства, що ним є наближення смерті, ослабла. Я втомився і хотів, аби все нарешті скінчилось і можна було жити далі. Або щоб хтось мене замінив. Я вже подумав було, що міг би вийти на хвилю подихати чи хоча б підвестись, але тут ясновельможний відкрив очі й раптом сів на ліжку. Ми підскочили до нього, бо бачили, що зробив він се в безпам’ятстві.

— На Бога! Змилуйтесь! — жалібно скрикнув він. Ми з паном маршалком розгубились. Нас ошукало те, що ми щойно бачили його слабість і хотіли підтримати його і вмовити лягти. Проте пан Гербурт мав силу, дай Боже, кожному. Він використав мене як підпору і, відштовхнувшись від мого плеча, встав на ноги, ступив два кроки і раптом впав. Боже, Боже! Гук був такий, що до покою увірвались всі, хто був за дверима — ціла юрба, і побачили страшну картину. Ясновельможний лежить долілиць. Я відлетів до стіни й теж упав, а маршалок з цируликом застигли по правий бік ложа. Стало так тихо, що навіть вітер замовк у комині, а моє серце почало шалено стукати в груди, і мені здалось, що я того не витримаю. В першу мить ніхто не смів приступити до ясновельможного.

Усі повірили в його смерть, хоч ніхто не бачив, як вона прийшла забрати життя пана Яна Щасного. Бачать не тільки очима, а й серцем.

Почекали поки Вона відійде, зробивши свою роботу, а тоді приступили до тіла. Цирулик з маршалком перевернули ясновельможного. Цирулик приставив йому до уст люстерко і перехрестився.

І по тому здійнялася хвиля: як? чому? не може такого бути! Я підвівся і торкнувся рукою своєї потилиці. Сухо. Якби вдарився об ребро печі, було би два небіжчики. Бог милував.

Невдовзі прибув лікар, а за ним тягнулася холодна смуга знадвору, вся його дорога від Низького замку до Боневич, понад річкою під горою, вкритою лісом. Не було б так сніжно і віхольно, хтозна, може порятував би ясновельможного. Мене здивувало, що з лікарем не приїхав ксьондз зі святими дарами для останнього причастя. Видно, не хотіли лякати недужого, якому, здавалось, ще жити й жити. ( АК: Яну Щасному мало виповнитись 50 років у січні, та й був він дужим чоловіком. Такі зазвичай не дбають про здоров’я. Його раптове нездужання і швидка смерть мусили виглядати підозріло в очах сучасників. Хоч Ян Щасний Гербурт залишався до смерті вірним римо-католицькому обряду, про що свідчать усі документи, його релігійні погляди прониклись духом протестантизму, а демонстративна підтримка православ’я була частиною його політичного театру.) І ми теж добрі: забули про смертну свічу, відпустили ясновельможного без Божого світла. Тепер його душа блукатиме в темряві. Та хто міг сподіватись такої швидкої зустрічі зі смертю? Перед битвою сповідаються і навіть пишуть тестаменти про всяк випадок, а тут… Що про нас скажуть люди? Що скаже Гербуртова вдова? Не малі ми діти, щоб не знати того, що смерть завжди не на часі, а тому треба бути готовим до неї кожної хвилі.