Галина Пагутяк - Маґнат

Отець Зеновій кивнув. Я відчув, що матиму з ним не одну бесіду, бо сей чоловік знає ціну слову. Ми вкрили попонами кобилу й лошатко і тихо вийшли.

— Йдіть, пане, до церкви помоліться, а тоді придумаєм, де вас намістити. Живемо ми просто, але нас ся простота радує.

— Порадує і мене, — мовив я. — А чи не міг би я стрітись з отцем ігуменом?

І почервонів, бо згадав, що отець Зеновій і є настоятелем Добромильського монастиря.

— Нічого, нічого, — всміхнувся чернець.

Ми пішли до церкви. Отець Зеновій відчинив переді мною двері й запросив увійти до храму, а сам повернувся до цеберка з водою, що мало на нього чекати.

Церква пахла ялиновими дошками й було у ній напівтемно. Тільки дві свічки горіло: одна перед святим Онуфрієм-пустельником, а інша — перед престолом. Лики святих були свіжі, бо ж церква нова, ще як слід не намолена. Онуфрія я упізнав, бо був з довжелезною по самі коліна бородою і без одежі. Чув я, що замолоду він був королівським сином, але прийняв науку Христа й пішов з дому в пустелю, де пробув аж шістдесят літ. А більш нічого не знаю про нього, хіба здогадуюсь, як мати з батьком просили-плакали не йти. А може, потай пішов, бо ж могли не пустити.

Не знаю чому, але люблять вельможні сього святого. Он князь Лев Данилович на старість пішов у монастир Спаса, що коло Самбора, поховали його як ченця, правда, у Лаврові, де є мощі святого Онуфрія. І пан Ян Щасний з жоною теж прихилилися до обителі сього святого, хоч ніколи не вчинили б так, як він. Не гуджу їх, бо в самого нема смирення аж такого, щоб вмерти для світу, яким би він не здавався нікчемним супроти Божої благодаті.

У старого руки трусяться, не може він втримати маєтності свої, а віддати нема кому, бо молоді руки ще слабші. Бува ще й таке. Як іти тоді в монастир? Тримаються до останнього.

Ще тіло ясновельможного не поховане, а вже маєток тріщить, розсипається. Не здивуюся, якщо ясновельможна вдова віддасться за першого ліпшого, хто зможе захистити її сиріток. І ніхто її за се не осудить, бо то не її воля, а воля родини. Напозичав ясновельможний гроші на виправи та на друкарню, треба віддавати вдові та дітям. Якби пожив ще, то певно віддав би.

Я вкляк перед престолом і став молитись. Не завше можна зосередитись на молитві, пуста вона, до Бога не доходить. Там внизу, в Добромилі, церква ніколи не буває порожня. Бодай паламар порядкує, як людей нема. А вірні свічки ставлять за те, чого потребують. Я теж чогось потребую, але розумію, що молитися за душі померлих і за душі живих треба найперше, як тільки приходиш у Божий храм.

Я ще не призвичаївся до нової церкви, тому змовив три рази Отченаш і три рази Богородицю, і вийшов з нудою у серці. Надворі падав дощ, перший дощ сьогоріч. Все було сіре від нього, і дощ був дуже зимний. Від такого ще сніг тане, але травиця не росте. Попереду виднілось щось темне. Ага, все-таки ченці не такі безпечні й браму на ніч замикають. Я чув, що всі вони прийшли з-за гір, тікаючи не то від турків, не то від католиків. ( АК: Добромильський монастир заснували ченці із Закарпаття, до яких приєднались василіяни зі Львова. А в 1613 році подружжя Гербуртів подарували монастиреві землі.) Чи вдасться їм тут вдержатись, не знають, певно, й самі. У сьому світі вдержатись можна лише в пустелі, де не орють і не сіють, бо на піску нічого не росте, лише гаддя повзає і леви ричать.

Я дивився на дощ, якого не буває в пустелі, на ліс, що не росте в пустелі. Тут було за що вчепитись — оком за гори й ріки, дотиком — до води, голосом — до голосу. Певно, не зміг би я жити в пустелі, як святий Онуфрій. Та й не рівняю себе до нього. Кого Господь обирає для себе, тому й силу дає.

Мені враз стало зимно і я подався до найтеплішого місця — трапезної, що була заодно й пекарнею для такого невеликого гурту. Мабуть, отець Зеновій здивується, що я так недовго пробув у церкві. І відразу спохопився: чому б я мав сим тривожитись? Я пробув стільки, скільки потребував бути!

Через день чи два я зрозумів, чого мене так тягнуло сюди, в монастир. Там, внизу, зі мною повсякчас був ясновельможний, царство йому небесне. Все, що я робив і робитиму до його похорону, буде пов’язане з ним. Нас поєднала доля в ту мить, коли тільки я побачив у головах пана Гербурта дві істоти. Я знав, що се мусить скінчитися, і вже незабаром, а відтак я знову стану свобідний. Вільний і нікому не потрібний.

Михайло привіз мої скромні дари й лишився ночувати. А Павлусь літав, як горобчик по монастирі, забувши, що приставлений до мене. Аж тут щось згадав і прибіг: