Галина Пагутяк - Маґнат

Михайлу я велів завести коня до стайні, але він сказав, що поїде назад і, може, навіть переночує в Tеpновій, якщо я дозволю, а вранці з Павлом вернеться назад. Не знаю чому, але я відчув велику полегкість. Отже, Михайла не приставили, аби стеріг мене, забагато честі було б, подумав я.

Назавтра довелось мені забути про той дивний випадок на хрестинах. По сніданню вийшов я подихати свіжим повітрям, коли раптом гукнув мене пан Томаш, маршалок боневицький.

— Пане Северине, мушу з вами поговорити!

Вигляд у нього був стривожений. Він повів мене до якогось покою. Там стояли скрині, шкуратяні торби і згорнутий килим — усе з кабінету покійного ясновельможного. Видно, знайшовся покупець на Боневичі, назад дороги немає.

Маршалок наказав принести грітого пива з цинамоном та різними приправами, відпустив слугу, а тоді мовив тихо:

— Потребую панової помочі!

— Завжди готовий допомогти, — відказав я щиро.

— Приємно мені се чути. Нам разом довелося пережити тяжкі часи, і я думав, що вже все скінчилося, але… Є один клопіт.

Маршалок відпив добрий ковток, витер вуса й продовжив:

— Я хотів би спитати, про що мав бесіду пан з секретарем Стахом на тому тижні?

Я розгубився, а тоді згадав:

— А, у той день я ще питав вашмосць, чи не міг би чимось допомогти з паперами покійного ясновельможного, бо секретар йде зі служби й від’їжджає до кляштора в Самбір. А пан маршалок мені одмовив…

— Не одмовив, бо то не мені рішати! Я відповідаю за все те, що є в Боневичах, але ним не розпоряджаюся, бо воно мені не належить! — скипів маршалок.

— Се була приватна розмова, вашмосць, я дав слово шляхтича. Пан секретар виручив мене в однім ділі, я сам попросив його про се. Чому вашмосць не спитає його самого?

— Він уже в Самборі. Тоді я спитаю по-іншому: чи не просив Стах пана потримати в себе якісь папери, бо мені доповіли, що того вечора він заходив до вашого покою?

— Ні, вашмосць, не давав жодних паперів, і ви се знаєте. Вчора, коли я повернувся з Тернової, то помітив, що хтось рився у моїй скриньці.

Пан маршалок відвернувся. Я чекав, що він почне божитися чи навіть сердитися, але ні. Тому я мирно сказав, щоб не ставити його в незручне становище, бо він чоловік підневільний, і ми всі, хто були при вмираючому ясновельможному, загрожені.

— Нічого не пропало. Нехай вашмосць просто скаже, в чім річ, може, я чимось допоможу. Пан Стах не був моїм приятелем.

— Скажу. Я сам оглядав три скрині з книжками і дві шкуратяні торби з паперами покійного, що не вмістилися у скрині, перед тим, як їх поклали на сани, щоб везти до замку. Стах їх повіз. Було з ним два гайдуки і кучер. Не далі як позавчора я оглянув куфри й побачив, що одна торба розпорена. Сюди ніхто не заходив, бо лиш я маю ключ. Не пам’ятаю, що за папери там були, начебто листи. Покійний ясновельможний лишав собі копії, а часом не відправляв написані листи, тримав їх у себе. Ми зі Стахом домовлялись, що він складе реєстр листів, але виявилось, що він того не зробив, кинув усе й поїхав до Самбора, хоч се могло почекати. Признаюсь, що його рішення йти в ченці мене здивувало. Міг би знайти собі щось ліпше з його головою.

Я знав трохи більше про причини Стахового рішення, себто здогадувався, але, з іншого боку, міг помилитись. Пан секретар був хитрим, як лис, і міг мене розжалобити, знаючи моє м’яке серце. Мене більше здивувало, чого маршалок так переймається тією розідраною торбою, адже ясновельможний мертвий, і коли щось пропало з паперів, то воно не повинно йому зашкодити. Aut bene, aut nihil. Щось я часто згадую сю латинську приказку…

Помітивши, що я не виказую ні найменших знаків тривоги, пан Томаш сказав трохи ображено:

— Хіба пан Северин не знає, що у ясновельможного було повно ворогів?

— Але ж тепер їх нема! — не втримався я від посмішки.

Маршалок витріщився на мене, а тоді кинув сердито:

— Видно, що пан далекий від політики. Є особи, які хотіли би здобути листи покійного за велику плату. Не можна бути таким безпечним!

Се правда. Тут він мав раціо. Бог боронив мене від тої політики. Смисл мого життя полягав у тому, щоб вижити в сьому світі, не вмерти з голоду.

— Присягаюсь честю, — мовив я, — що не давав мені пан Стах жодних паперів. Надто простий я, щоб щось таїти супроти свого благодійника і дому Гербуртів. А якби й піддався на чужі вмовляння, то вашмосць мав би вже сі папери, де б я їх не сховав.

— От я й подумав: саме тому, що пан довірливий і чесний, то міг піддатися. Мав би потім вашмосць дуже великий клопіт. Я радий, що нічого не сталося.