Через п’ятнадцять днів, згідно з обіцянкою, до острова приплив човен. В ньому прибув з кількома джигітами полководець хорезм-шаха Тимур-Мелік. Не одразу пощастило знайти хорезм-шаха. Він лежав на березі зовсім голий. На голові в нього сиділа ворона і клювала очі.
Тимур-Мелік обійшов острів і знайшов переляканих прокажених, які сховалися в кущах. Він спитав їх, що трапилося на острові. Вони розповіли:
— Ми бачили, що всі, хто прибув у човні, кланялись до землі цій людині, яка залишилась на нашому острові, і називали її падишахом. А ми добре знаємо від стариків, що коли прокажений надягне одежу, в якій ходив шах чи султан, то хворий стане здоровим і рани його загояться. Тільки тому ми зняли одяг з цієї людини. Ми кликали його обідати з нами, приносили йому їжу, але він відмовлявся їсти, весь час палив багаття і лежав ось так мовчки, як зараз. Весь одяг його цілий. Ми переконалися, що ця людина не була султаном, тому що ніхто з нас не одужав.
— Дозволь, ми переб’ємо їх! — вигукнув один джигіт.
— Тільки не нашими шаблями, щоб не забруднити ясні клинки їхньою отруєною кров’ю, — відповів другий воїн і прошив стрілою живіт шейхові прокажених. Той з одчайдушним криком кинувся бігти, а за ним побігли і всі інші прокажені.
— Залиште їх! — крикнув Тимур-Мелік. — Вони вже покарані аллахом. Я далеко нещасніший за них! Усе життя я бився за велич шахів Хорезму. Я проливав свою кров, вірячи, що хорезм-шах Мухаммед — новий непереможний Іскендер і що в день народного горя він поведе безстрашні мусульманські війська до славних перемог. Тепер мені соромно моїх ран, мені шкода юних років, даремно потрачених на захист химерного міражу пустелі. Ось лежить той, хто мав величезне військо і міг підкорити всесвіт, а тепер він неспроможний поворухнути рукою, щоб відігнати ворону. Він лежить, усіма забутий, не маючи шаровар, щоб прикрити наготу, і пучки рідної землі для своєї могили. Годі, не буду більше воїном! У мене не вистачить сліз, щоб змити гіркі помилки, що печуть мене…
Тимур-Мелік вихопив свою криву шаблю, наступив на неї ногою і переламав. Він сам обгорнув тіло хорезм-шаха тканиною свого тюрбана і прочитав над ним єдину коротку молитву, яку знав. Джигіти викопали ножами. у піску яму і поховали в ній труп хорезм-шаха Мухаммеда, що був наймогутнішим з мусульманських владик і скінчив своє життя безславно, як козеня, що тремтить під ножем м’ясника.
Тимур-Мелік покинув острів і вирушив з своїми джигітами на розшуки султана Джелаль ед-Діна, щоб розповісти йому про смерть його батька. Кажуть, що потім багато років він мандрував простим дервішем, блукаючи по Аравії, Ірану й Індії. [112] Деякі історики розповідають, що через багато років Тимур-Мелік повернувся до Середньої Азії в одягу убогого дервіша. У Ходженті його пізнав той монгол, якому він у битві вибив стрілою око. Монгольський правитель округу наказав привести до себе Тимур-Меліка і за горду, непокірливу мову стратив його.
Розділ п’ятий
КУРБАН’КИЗИК ВИРУШИВ ДОДОМУ
— Гребіть сильніше! Ану, іще!
Поставлений носом проти течії човен боровся з стрімкими потоками Джейхуна і поволі наближався до берега. «Доглядати за шахським конем на чужині, — овва! Краще голодувати на батьківщині! — роздумував Курбан. — Така сама радість, як перепелиці сидіти в шовковій клітці над дверима ашхани. Падишах мені подарував золотий динар. Такий день буває раз у житті. Але як донести цей динар додому? Тільки тримаючи його у роті за щокою. Адже він наказав відправити човни вниз по річці до Хорезму… Ні! Туди я не попливу. Ні, Курбан не хоче більше ні воювати за шаха, ні тікати. Так можна добігти й до великого Останнього моря, а потім куди? Курбан хоче повернутися на свою ниву і побачити своїх дітей…»
І Курбан позирав на залишений ним скелястий берег, де ще виднівся на вершині горба Мухаммед на гнідому коні. Курбан зіскочив у воду і вибрався на берег. З фортеці вниз по горбу бігли збожеволілі люди з клунками на плечах; відштовхуючи один одного, вони плигали в човни і повторювали:
— Татари близько! Швидше рятуйтесь!
Ніхто не зважав на Курбана. Курбан побіг вздовж берега, добрався до намету, де жив з іншими перевізниками, знайшов у соломі свій мішок з чобітьми, оглянувся ще раз на річку і побачив, що човни один по одному відчалювали від берега. І одразу, не вагаючись, він став на стежку нових випробувань.
Курбан піднявся на горб до стін фортеці. Звідти він побачив, як жовтою кам’янистою рівниною тікали червоні й смугасті халати, що рятувалися врозтіч, а ще далі наближалася хмара куряви. «Це татари!» — зрозумів Курбан і кинувся вперед сухим степом, не відчуваючи, що каміння й колючки роздирають йому босі ноги. «Там спереду горб, за ним повинні бути яри. Татари займуться фортецею і переправою. Навіщо їм Курбан?»
Читать дальше
