Шах скочив на свого коня і подався в степ. За ним кинувся його почет, дзенькаючи доспіхами, збруєю і бубонцями.
На горбі лишився зім’ятий килим з мідними блюдами, золотими чашками і розсипаними ласощами. Вітер метляв кінець строкатого шовкового достархана. Тільки один із близьких осіб шаха не встиг утекти. Це був сивобородий шейх-уль-іслам. Він звалився з коня, коли весь почет навскач помчав за Мухаммедом. Імам зійшов на горб, поправив килим і став на коліна. Порившись у зборках серпанку свого білосніжного тюрбана, він витягнув овальну золоту пластинку.
Коли до горба підскакали монголи, троє начальників і старий перекладач зійшли на його вершину. Один — молодий, з похмурим обличчям, чорними очима і вузькою чорною бородою. Кінець її, заплетений косичкою, був закинутий за ліве вухо. Другий — старий, важкий і огрядний монгол із скарлюченою правою рукою, обличчя пересічене навскоси багровим шрамом, від чого одне око примружене, а друге, вирячене, допитливо вдивлялося в усе навколишнє. Третій — високий, сухорлявий, весь покритий стальним панциром. Це були старший син Чінгісхана Джучі і двоє вже уславлених у Китаї полководців — одноокий Субудай-багатур і сухорлявий Тохучар-нойон. Імам все ще перебував у молитовній зосередженості, б’ючи земні поклони. «Він — служитель бога», — сказав перекладач. Імам підвівся, склав руки на грудях і, зігнувши спину, дрібними кроками підійшов до одного з монголів.
— Уже три роки я вірний слуга повелителя всесвіту, Чінгісхана, — покірливо сказав він і простягнув монголові золоту пластинку. — Щомісяця я посилав з караванами листи до начальника першого монгольського поста на великому шляху до Китаю. Тепер я прошу взяти мене на службу до себе в монгольське військо. Я не хочу повертатися до Хорезму…
Товмач переклав слова імама. Джучі-хан недбало взяв золоту пластинку.
— Маленька пайцза з кречетом… — зауважив він, пильно стежачи за степом, де в усіх напрямках скакали вершники. Він повернув золоту пластинку шейх-уль4сламу і сказав:
— Ні! Ти нам потрібний, поки ти грієшся біля серця твого государя. Їдь назад до твого довірливого шаха і надсилай нам знову сповнені відданості листи.
І монголи одразу забули про імама. Бій наближався до горба. Туркмени Джелаль ед-Діна відкинули монголів лівого крила, частину порубали, решту тіснили до болота.
Усі троє монгольських начальників навскач спустилися з горба.
Бій точився до вечора. Туркмени і кара-китаї, перекинувшись на ліве крило, атакували монголів. Вони билися окремими загонами. Монголи то розсипались і, тікаючи, кидалися вбік, то раптом повертали коней і стрімко нападали на переслідуючих туркменів, щоб знову після цього кинутися навтіки. Коли смеркло, монголи раптом помчали до свого табору.
Хорезм-шах повернувся до горба і провів там тривожну ніч. Навколо полягали спати кипчацькі воїни біля своїх коней, прив’язавши їх арканами.
Вдалині багряними спалахами тріпотіло небо, відбиваючи полум’я монгольських багать. Вогні палали всю ніч. «Монголи готуються до ранкового бою», — говорили кипчаки. З усіх кінців степу долітали стогони і волання про допомогу, — половина кипчацького війська пораненими і забитими лягла в цій битві.
Джелаль ед-Дін переконував хорезм-шаха:
— Відступати тепер, коли монголи не могли нічого вдіяти з нашим військом, це — загубити свою славу. Вони зараз укріплюються в таборі… Отже, треба негайно, цієї ж ночі, підкрастися, напасти раптово і побити їх.
— Завтра я буду продовжувати битву, — сказав Мухаммед, кутаючись у соболеву шубу.
Коли скісне проміння сонця побігло по степу і від горбів потягнулися довгі тіні, військо хорезм-шаха, знову вишикувавшись трьома частинами, рушило на монголів.
Але в їхньому таборі, за димними вогнищами, було порожньо: в ньому не залишилось жодного монгольського воїна. Валялися тільки трупи по-звірячому порубаних меркитів, та шкандибало кілька кривих верблюдів.
Посланий навздогін за монголами загін туркменів повернувся надвечір.
— Монголи так швидко тікали на схід, що ми бачили тільки хмару куряви, яка неслася в далечінь.
— Вони добрі воїни, я ніколи ще не бачив таких! — зауважив хорезм-шах і наказав своєму військові повернути коней назад.
— Це були передові розвідники, — сказав шахові Джелаль ед-Дін. — Вони повернуться з величезним військом. Зараз треба йти за ними, стежити, з’ясувати, що вони готують, і самим поспішно готуватися до війни…
Читать дальше
