Василь Биков - Мертвим не болить

— Назад! — Полонений ураз підводиться на коліна і швидко повзе поміж кукурудзяного бадилля. За ним, пригнувшись, поспішаю і я. Ззаду чути тривожне німецьке герготання. Кротова немає. Мерзле туге стебло плутається під ногами, б'є по голові. Але ж воно і трохи ховає нас, і ми відбігаємо від того місця, де нас застала черга. Нас лише двоє. Той, у колії, так і не підвівся. Я не знаю навіть, котрий це з них, як не знаю й того, хто повзе зі мною, незрозуміло, де Кротов. На хвилину я спиняюся і слухаю. Здається, ми трохи відірвалися від німців, і тоді з кукурудзи вихоплюється крик:

— Хальт!

— Хальт!

— Хальт, рус!..

І черга — одна, друга, дві зразу. Ми падаємо і по крихкому снігу знову кидаємося вбік. Моя увага роздвоюється — одночасно я ловлю все, що загрожує нам ззаду, і не відпускаю від себе німця. Він крутиться, як вужака, повзе. І я так само звиваюся, перевертаюся, повзу, щоб не відстати від нього.

У кукурудзі тим часом лунає одинокий пістолетний постріл, і потім знову приглушені відстанню крики німців. І зразу ж мене спиняє чомусь хрипкий, але злий крик Кротова:

— Ні! Ні! Сволота!

І знову слабкий пістолетний постріл, потім другий. Третій, мабуть, накриває черга, і все там стихає.

«Що ж це? Як же це? Чому так?» — як у лихоманці починають бити мене розпачливі думки. Виваляний геть у снігу, я розпластуюся поміж мерзлого бадилля кукурудзи. Переді мною лежить німець. Я лише тепер впізнаю, що це той очкастий у мундирчику. Однак окулярів у нього вже немає, він задихано сопе і широко моргає своїми білястими війками. Я спинаюся на ноги і відразу присідаю від болю в ступні. Поранений! Приголомшений, ще не усвідомивши повною мірою того, що сталося, я, однак, виразно відчуваю: це непоправна, велика біда. Треба відразу щось зробити, треба якось протидіяти. Нога в мене стає важка, щось гаряче, навіть гостро-пекуче розповзається по ступні. У чоботі мокріє. «Ну, от і все!» — стискає серце єдина думка. Але вона протверезила від страху, і я розумію, що небезпека ще не минулася, що треба швидше вибиратися звідси.

Підвівшись на коліна, я налягаю на поранену ногу — чи ціла хоч кістка. Коли підломиться — тоді всьому кінець. Але нога, дякувати богу, не підломлюється, тільки болить, дуже пече. Правда, біль — не так важливо, біль ми якось стримаємо. Я підхоплююсь, пригнувшися, штурхаю автоматом німця, і ми зникаємо у величезному обширі кукурудзи.

Люди ідуть, ідуть, ідуть...

І я іду. Іду без мети, не знати куди, назустріч теплій весняній ночі. Вечірня притишеність високого погідного неба миром і добротою ллється в розтривожену душу. Дрібненько розсипається музика із «Спідоли». Це переді мною розміреним кроком ідуть, ніби пливуть у людськім потоці, троє хлопців. Чорні вечірні гарнітури, гостроносе взуття. Дбайливо зачесані шевелюри.

Я йду за ними і думаю про своє.

Тепер, через стільки років, можна міркувати по-різному. Хоча, признатися, я й досі як слід не розумію, як це все відбулося. Мабуть, відступаючи, німці спеціально залишили в нашому тилу танкову групу. А може, інші частини самі обійшли її у гонитві за темпами наступу. Уперед, не зважаючи ні на що, глибше у ворожий тил — було неписаним законом кожної наступальної операції. А танки залишилися. Оце вірогідніше. Важливо було оточити Кіровоград, поставити під загрозу розгрому десяток німецьких дивізій. Кому який клопіт до того, що десь у нашому бойовому порядку виникла прогалина, дірка, в яку влізли німці.

Для фронту це було нестрашно, для армії також. Дивізії було гірше. А ось нам... Для мене, небораків поранених, так само як заклопотано-безпечних тиловиків, це було питанням життя чи смерті.

Мабуть, тоді я вчинив таки неправильно. Коли б знаття, що буде далі, то треба було криком зкричати на цілий степ. Надокучати різному начальству, не зважати, що могли, сприйнявши за панікера, поставити до стінки. Відомо, паніки на фронті боялися протягом усіх років, починаючи із сорок першого. Щодо неї були грізні накази, а серед них і самого Сталіна. Підозра в панікерстві часом мала значно небезпечніші наслідки, ніж реальна загроза з боку німців. Тому, не розібравшись як слід в обстановці, командири до часу старалися мовчати, сподіваючися, що начальству швидше донесуть сусіди. Я ж у свіжому запалі несподіваної сутички про це тоді не подумав.

Людський потік із хідників уливається у величезний натовп на площі.

Тут пам'ятник.

На площі гамір і штурханина. Натовп потіснився, подався вбік, пропускаючи до пам'ятника стрій піонерів з прапором. Вінки, що пахнуть свіжою глицею, настроюють на відповідний лад, нагадують похорон, поминки. Урочиста хвилина покладання вінків. Людський гомін стишується. Гучніше гримлять марші з динаміків.