Іван Білик - Дикі білі коні (скорочений варіант)

Й увесь сей стан, у якому було щонайменше п'ятдесят тисяч люду, стерегла сотня наставлених Базаром бродників. Справжнє військо Базар та Мачик наздогнали ще через день, і згодом Боримисл побачив наслідки їхньої роботи: кількадесять тисяч дрантивих миршавих трупів на всім обширі чорного випаленого степу.

Се теж були негодяї Дарієвої раті, й Боримисл із завмиранням у серці лічив дні, що відділяли голову перського походу від Дунаю. Якщо раніше він міг нав'язувати Дарієві й дорогу, й швидкість, то тепер плентав у хвості його й лічив трупи коней та людей, шарпаючи себе в приступах безсилої люті.

Так минуло ще два дні; Боримисл, як і раніше, лишався на двісті гін дороги за персами, хоч тепер точно знав напрямок їхнього руху, він вів рать не витолоченим і спаленим степом, а трохи правіше, де під копитами не шамкав попіл і можна було в час перепочинку бодай коней напасти, худих і виснажених за дні гонитви. Базар порадував його ще раз — про се розповіли вивідники Годанової тисячі: на згарищах лишилося тридесять нових тисяч персіян. Базар з Мачиком одірвали їх од загального перського походу, поки Дарій здогадався пропустити пішаків уперед. Відтепер жертвою степовиків та жиличів ставали невеликі гуртки перських комонців, вибиті в стрімких блискавичних наскоках.

А Люта Пугачича та Рядивоя не було, й жупан Боримисл уже втратив усяку надію розшукати їх на неосяжних ратних дорогах, особливо коли ввійшли в землю русинів-поморян, країну глибоких ярів, пересохлих річок та довжелезних, на день і два дороги прісноводних озер.

Перси брали перед, і про се щодня доповідав Боримислові дрібненький воєвода. Годан намагався заспокоїти жупана, мовляв, коли звір утікає, в нього вся сила йде в ноги.

— Живіт кожному дорогий…

Але се не могло втішити Боримисла, бо втікав хижак, якого він водив і виснажував довгі місяці.

Лют Пугачич із Рядивоєм з'явилися тоді, коли Боримисл уже й не сподівавсь їх побачити, й прийшли з геть іншого напрямку, де вивідники воєводи Годана й не думали шукати.

Вранці, щойно переправившись плавом через широкий каламутний Данастр, Боримисл вийшов і сів на березі спочити після переправи й викрутити на собі одіж, як поряд хтось сів, одпльовуючись так само, як і жупан, утомлений і мокрий з ніг до голови. Спершу Боримисл на нього й уваги не звернув, але до його вороного підійшов буланий жеребець, і незабаром обидва почали ніжно кусати один одного за холки.

— Ич, упізналися…

Боримисл обернувся. Поряд, викручуючи мокрі ногавиці, стояв, одвернувшись, голий нижче пояса сіверський князь, а незабаром з води вийшов і полянський княжич Рядивой. Вони ледве наздогнали головний похід, довідавшись про напрямок два дні тому. Та коні були потомлені, вої теж, і се вже не мало вирішального значення.

— Вони, мабути, на Дунаї, — сказав Боримисл про персіян, — а до Дунаю ще лишалося добрих три дні.

Лют Пугачич заходився впокоювати Боримисла, що така рать за три дні не переправиться через Дунай — треба хоча б сідмицю.

— А мосту нема! — лише тепер нагадав він Боримислові, та того ся звістка вже не втішила.

— Дарій однаково втече, — сказав він, і се було зараз найголовніше для нього.

Полянський княжич заперечив:

— А що є Дарій окромі раті? Ніщо!

Та Боримисл тільки білочубим тім'ям похитав.

По обіді до них прибивсь і Базар. Мачик же вів свою рать верхів'ям численних у сій землі річок — так звелів Боримисл, щоб Дарієві не спало на думку втікати суходолом. Ішли швидко, не жаліючи ні себе, ні коней, і під обіди третього дня наблизилися чолом до Дунаю. Та хоч міст був іще на сто гін попереду, Лют Пугачич хмурнів і хмурнів. І перші принесли звістку вивідники Годана. Воєвода, дивлячись під ноги, мовив:

— Утекли…

Він знову почував себе найвиннішим з усіх, хоч у сьому випадку мав би рвати на собі волосся Лют Пугачич. Але сіверський князь іще всміхався. Залишаючи сі місця місяць тому, він вірив у людські чесноти й у людське слово.

Вузька дорога через болота, що звивалися між озером та закрутами Дунаю, була геть розтоптана й роз'їжджена, обабіч валялась незліченна кількість людських, конячих, верблюдячих і віслючих трупів, які під ще гарячим осіннім сонцем розкладалися й смерділи. Перси, було видно, сунули один одному по головах, бо кожен поспішав до мосту, а дорога вміщала небагатьох.

Іще більше трупів було на самому березі Дунаю. Вони валялися й на піску, й на потолочі, й у воді, певно, викинуті хвилею. Мосту ж не було, тільки до самого закруту видніли його плоти й окремі колоди, теж прибиті водою. Лют Пугачич одійшов убік і став, не знаючи, як виправдатися й перед Боримислом, і перед собою за ту дитячу довірливість, якої припустивсь і яка межувала із злочином.