Іван Білик - Дикі білі коні (скорочений варіант)

— Кого мав зночі гостем?

Старий пильно придивився до царя сльозавими очима й відповів:

— Діерарха мілетського Гістіеєвого.

Гістіей був друнгарієм усіх грецьких кораблів, і Дар'явауш його добре знав.

— А чому се він прийшов до тебе?

— Він прийшов до тебе, царю царів. Прийшов повідати, що всі тріери й діери вже давно на Істрі й греки почали зводити міст.

— Пощо ж я про се не відаю?

— Той діерарх усе повідав Окові царевому.

Дар'явауш підійшов до Креса, нахилився, щоб заглянути в очі, й з посміхом спитав:

— А чи відаєш, Кресе, що персіяни найлютіше карають за лжу?

Крес пожував губами й витримав царевий погляд.

— Я не персіянин, але теж часом речу правду.

Дар'явауш зверхньо прищулився:

— Ти зараз не речеш правди. Ти перемовлявся зночі з тим греком по-людійському!

— А він і є людянин. Служить грекові Гістіеєві Мілетському.

— Твій краянин?

— Родак.

Се вже було щось інше, й цар недобре подумав про свого євнуха.

— Й давно ти його знаєш?

— Давно… Ще як я був царем.

Дар'яваушеві молодий роб уніс на золотій дарниці сніданок і швидко вибіг, а в похідному царському покої потягло гострим духом смажених бичачих ядер — єдине, до чого за тридцять два роки неволі так і не звик старий роб Крес.

Увійшло дві молоді роби, певно, наліжниці, й заходилися частувати царя. Одна, рудава й схожа на ізраїльтянку, підносила йому золочений тур'ячий ріг із вином, інша різала смажені ядра ножем, наколювала й давала йому в рот. Цар їв і запивав, схрестивши руки, й коли наївся й роби винесли дарницю, почав уже сам брати в'ялені фініки з чорнолакової крітської фіали, що стояла в нього під ногами. Виплювавши довгасту кісточку собі в пелену, він сказав:

— А я чув, Кресе, ніби колотиш змову.

Недбалий і майже дружній голос міг свідчити про те, що цар жартує, та за вісім літ старий роб уже вивчив свого третього володаря.

— Пощо б то? — якомога байдужіше відповів Крес.

— Аби повернути собі царство.

Крес усміхнувся:

— В мої літа волость уже не вабить людину, царю царів.

— То для дітей тоді.

— Мій син загинув ще молодим.

— Але ж мав ти й другого?

— Другий мій син був німий. І німого теж немає.

— Де ж він?

Крес придивився до царя й по складах мовив:

— Не стало. Коли Куруш узяв мій стольний город Сарди. Того-таки дня.

Дар'явауш обійшов старця, тоді виглянув надвір, одхиливши завісу, подивився на молодого бородатого перса з полку безсмертних, що стояв на чатах, і знову сів на стільчик.

— І ти досі не покривив душею?

— Все те правда, — відповів Крес. — І я молю кумирів моїх, щоб дарували тобі побілу й над скіфами.

Дар'явауш вільно й весело засміявся:

— Й не молиш на мою голову мсти? Коли ти досі мовив усе правдиво, то в осе вже тобі я не повірю. Й ніхто не пойме віри, Кресе!

Колишній цар Людії взявся за ціпок обома руками, й спина його, придавлена вісімдесятьма й двома літами, випросталась, він став вищим й аж з виду мовби змінився.

— Моєму лихові, царю царів, не зарадить ніхто, — сказав він твердим голосом, і було видно, що сі слова давно визріли в його сивій голові. — Ніхто: ні люди, ні царі, ні кумири. Се так покарало мене небо за гріх мого далекого пращура Гігеса, який убив свого царя й посів його стіл. Ніяка сила не владна зінакшити волю кумирів.

— І ти поклав собі стати бодай вірним робом? — домислив за нього цар.

Але роб знову поменшав, з'їхавши руками з ціпка вниз, і глухо заперечив:

— Коли ти візьмеш мечем і Скіфію, я вмру спокійний, і тінь моя в потойбічному царстві не блукатиме, німотно волаючи о мсті. Більше не буде вільних людей на землі, й я стану таким, як усі.

Ті слова вже не були лжею, та Дар'явауш не знав, чи схвалити їх, чи зогудити, й лише сидів і дивився на свого роба.

Сього разу Дар'явауш не пішов попереду війська, як завжди, а лишився на місці, навіть полотки не велів знімати. Рать ішла повз нього п'ять днів од сходу до заходу сонця, й кожен воїн, як було повелено, клав на купу камінь. Дехто кидав не спиняючись, інші приказували якісь клятви, ще інші понаписували на голяках свої ймення й навіть побажання, заплативши магові золотий дарік.

Першого дня під камінням зникли найвищі тернаки по той бік дороги, другого було закидано єдину дику грушу, а ввечері п'ятого дня Дар'явауш сам виміряв гору. Вона мала дев'яносто три кроки вширшки, майже стільки ж і вздовж, а верха виміряти ніхто не був годен.