Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Тепер, увечері, вони зустріли його куди галасливіше, але він не бачив у цьому ніякого сенсу, та й утомив його цей день дужче й глибше, ніж би втомив бій з ранку до вечора. Він притримав коня й подумав: «А що ж там сталося в шинку? Про це вони нічого не знають. Танцюють круг вогню. Навіть святкове багаття може обпекти, тож кричіть, коли якийсь інший дурень штовхає вас туди. Може, мені зараз поїхати до шинку? Мабуть, нікого я там не застану, і там усе скінчилось, як скінчився цей день, а я тяжко стомився».

У старому абатстві не світилося — хто б там його дожидав. Певне ж, не його люба владарка, хоч вона, звісно, лежить і прислухається. Та вона не окликнула його, та й не бажала, щоб він зайшов. До сходу сонця побути самому. — на щось інше ми не маємо відваги, тільки чуттями сповіщаємо одне одного, чи йому зараз тяжко, а чи любо. Проте купелі він зажадав, і перший камердинер, пан д'Арманьяк, погнав усю челядь по воду. Кваплива біганина потемки розбудила декого, поміж них і протестантів, і ті надто поспішно вирішили: король змиває з себе гріх, бо вислухав таку чудову месу.

Та це було не так.

Шіко, високий, худий, простоволосий, міцно тримав здоровилові руки, викручені назад, і той шкутильгав, зігнувши могутню спину. Вони пробиралися пустельною кривою вуличкою — ніде ні душі, навіть немічні діди не визирають у вікна, — і хто ж кого, власне, вів? Шіко неначе підтримував щирого приятеля, щоб той не впав від якоїсь незрозумілої кволості, а насправді, скрутивши, вів кудись під нагляд. Та дорогу знав лише один, і то був не королівський блазень, а здоровило. Він знав цю вуличку, це він, стогнучи, ніби ненароком спіткнувсь на розі й звернув сюди, та й про шинок уже думав, коли його супутник ще й не здогадувався, куди попав. Досі в нього тільки й було на думці вибратись із тисняви, щоб не порушувати урочистої процесії з королем на чолі. Там, на вулиці, всі тільки й думали про те, щоб не проґавити священної години обіду. А тут, у завулку, не пахло гарячим смальцем, і з кожним кроком густа тінь дужче тхнула цвіллю. День був спекотний, і навіть прохолода в цьому кривому завулочку не освіжала; завулочок тільки користувався нагодою випарувати з себе нагромаджені в ньому паскудства: з першого будинку брудну жадобу, з другого — злиденну розпусту, а останній пітнів якоюсь моторошною вогкістю й смердів невикритим убивством.

Здоровило не міг іти далі — чи вдавав, що не може. Та й правда, під ноги йому вже натекла ціла калюжа крові,— Шіко добре знав, звідки й чому. Він усе чекав, що нагодиться дозор, тоді він передав би солдатам пораненого вбивцю короля. Бо саме така й не інакша була його здобич. Але дозорів не було. Натомість здоровило почав обважніло осідати, вислизнув у нього з рук і привалився до горбатої стіни невеличкого будиночка. Шіко мусив підпирати його, а то обидва зсунулись би додолу. І тепер би зверху опинився здоровило. А Шіко навіть не міг окликнути його на ім'я, воно ж на лобі в нього не написане, видно було тільки, що це відставний вояк. Так званий блазень свиснув, кличучи на поміч. І враз — так, наче він дожидав за дверима, — шинкар вистромив обличчя, дуже схоже на протилежну частину тіла.

— Вас двоє? — вихопилося в нього зопалу, і ці слова збудили у блазневій голові гарячкові підозри.

Насамперед шинкареві теж довелось підхопити велетня, і їм пощастило якось завести його до світлиці. Тільки-но впавши на лаву, він знепритомнів. Шинкар був низенький і товстий, він довго не міг відсапатись після зусилля, зате Шіко заговорив зразу:

— Так, нас двоє, бо він упізнав мене як давнього товариша по війську Ліги. Ми обидва служили в піхоті герцога де Майєнна, що, на жаль, не спромігся впорати беарнця ні живого, ні мертвого. Отож ми сьогодні зробили це після меси.

— Якби ви це зробили, мали б тепер бути невидимими, — зауважив шинкар і озирнувся на непритомного, а другим оком скоса поглянув на Шіко, але і те, й те його не задовольнило. — Він же був певен цього, як спасіння душі: що досить йому завдати удару, і він умить стане невидимим. А я його бачу, та й тебе теж, і це мені ще дужче не до вподоби. Я не розумію, чого ви робили це вдвох. Як це він тобі довірився? Це на нього не схоже. Я ла Бара [46] …що його звуть П'ер Бар'єр, а на прізвисько ла Бар. — Релігійний фанатик П'ер Бар'єр намагався вбити Генріха IV, був схоплений і страчений у 1593 р. знаю.

— Я теж, — запевнив Шіко густим, щирим голосом, яким він звичайно казав людям свої блазенства, що в них вони тільки згодом розпізнавали правду. — Свого друзяку ла Бара я знаю й люблю куди давніше, ніж ти. Глянь: отой шкіряний колет, що на ньому, то мій колет — іще з тих часів, коли я був такий завгрубшки, як він. А тоді в мене завівся солітер, він висмоктує з мене всі соки, і я так схуд, що мусив віддати колета старому ла Барові; хоч які ми щирі друзі, а солітера я йому віддати не міг.