Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Той летить зі свистом, валить людей, але одному здоровилові, що впав на всі чотири, сідає прямо па спину, верхи. Неначе з переляку, цупить його за лляні патли, аж поки дзюбате обличчя того здоровила повертається догори — і Анрі впізнає його: оці самі очі мружились на нього перед папертю. Тепер його обличчя перекривила лють, а може, як не дивно, й біль, хоча Шіко тільки цупить його за волосся. І він, такий здоровило, навіть не пробує звестись на ноги разом зі своїм вершником. Навіть рачкувати покинув — йому, видно, боляче, хоча й не добереш, від чого; але, вже виходячи з порталу, Анрі почув, як він там репетує. Снуючи здогади, король ішов на чолі вельможної процесії крізь стовпище люду, якого вже не стримували своєю лавою охоронці. І сурмачі та барабанщики вже не зважали на дзвони, а гриміли скільки було сили.

На розі якоїсь кривої вулички сталася затримка. Цілі сотні, орудуючи ліктями, намагалися пропхатись до короля й глянути йому в обличчя зблизька; і кому ж припало таке щастя? Якійсь старій-престарій бабі: її ніхто не відпихав, і вона раптом сама-одна, не тямлячи, як воно й вийшло, опинилася перед королем. А той узяв її за обидві руки, і вона поцілувала його в уста зів'ялими губами, що ради такої нагоди ще раз ожили. Тоді король сказав цій дев'яносторічній жінці: «Дочко моя». Він сказав:

— Дочко моя, це був гарний поцілунок, я не забуду його.

А квіти, які йому кидано, він зібрав у букет, обв'язав стрічкою, яку хтось подав йому, і цей чудовий барвистий букет застромив за пазуху бабці. Весь люд аж умлівав, аж нетямився від зворушення.

Якусь хвилину Анрі повертав обличчя в усі боки, щоб люди його побачили й упевнились у його зичливості. Погляд його проник і в той кривий завулочок, і він єдиний помітив — хоча й не виказав того нічим, — що Шіко веде туди здоровила. Міцно тримає йому руки за сипною, а чолов'яга, хоч утричі дужчий, не виривається, а шкутильгає, зігнувши могутню спину. Прямокутні плечі худого й довготелесого Шіко стирчать над ним. Капелюха Шіко загубив, кумедний чубчик стовбурчиться над лисим лобом; він не спускає очей зі свого бранця, і гачкуватий ніс, вузькі вилиці та хвацько задерта борідка вирізняються дивно чітким профілем. Там, де кривий завулочок повертає, якийсь горбатий будиночок виставив уперед ковану залізну вивіску з засохлим вінком; очевидно, то шинок, і в цю годину там нема ні душі, бо все місто, та й заїжджі тепер ідуть із королем — ідуть добропорядним, єдино доречним шляхом на обід. «Певне, Шіко зі здоровилом зараз увійдуть туди й у порожньому шинку побалакають про свою справу. Бачу, так воно й буде».

Анрі хотілось їсти, як і всім, хто там був, бо радість від такого чудового свята, свята єднання з королем, подвоїла і їхній, і його апетит, — а крім того, йому з полегкості аж зітхнулось нишком, коли він глянув у той кривий завулочок. Тільки-но ввійшовши до трапезні в старому абатстві, він вигукнув:

— Заходьте всі!

Тоді вартові при дверях відхилили свої алебарди, і зразу трапезня заповнилась людом, як допіру церква. Товпище могло б і столи зі стравами поперекидати, але, на щастя, всі були в чудовому настрої, і весь цей люд, що тільки-но здобув собі короля, намагався ніде не нашкодити. Краще ноги одне одному повідтоптувати, ніж скинути зі столу хоч одну миску. Та й королівські придворні були напрочуд чемні з людом, і то не з якогось там наказу: вони самі пускали за стіл простого чоловіка й розмовляли з ним.

Більшість думала тільки про те, щоб побачити короля, бо це був таки незвичайний король, і вони вже бозна-скільки говорили й думали про нього, поки він з'явився їм на очі. Он він сидить на підвищенні сам, осібно від усіх. Апетит у нього — дай боже, це всі бачать, хто очі має. Та й нам не шкодує частування; минулись уже ті часи, коли ми через нього їли борошно з цвинтарів. По ньому не видно, щоб він довів нас до такого умисне. Так міркували розважливіші й сміливіші. Він зовсім не схожий на ті подобизни, що їх виставляли перед нами з паризьких амвонів: це не апокаліпсичний звір [45] …це не апокаліпсичний звір… — фантастична жахлива постать страшного суду з «Послання Іоанна Богослова» — розділу Біблії, який ще називають Апокаліпсисом. , навіть не звичайний вовк. Я, мирний громадянин, — бо, попри всі неподобства наших часів, у глибині душі я завжди був тільки мирним громадянином, — віднині свідчитиму, що він на вигляд такий, як і ми з вами. Тепер я вже не ховатимусь за кущами, щоб підгледіти його, і не колінкуватиму в глину, вирячивши очі так, що і не добачу, й не згадаю потім, який він був: високий чи низенький, сумний чи веселий. Тепер я розглядаю його, не бентежачись. Ось люди вже рушають на луки обідати, в залі стає просторіше, я міг би підійти й побажати: «Хліб-сіль вам, величносте!» Тільки не наважуся. І чого б то? Чи тому, що він так пишно вбраний? Чи через сиву бороду та підняті брови? Та ні, річ у тому, що він пустив до себе всіх, навіть калік та жебраків. Я в своєму домі побоявся б так зробити. Що ж то він за людина!