Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

— У святому письмі сказано… — хотів був заперечити Роні. Але ніхто не дізнався, що саме написано в святому письмі, бо начальник артилерії стулив губи й опустив погляд, — такого за ним ще ніхто не помічав. Король рушив далі — швидше, ніж досі. Мовчки йшли вони через безлистий осінній сад на схилі гори — начальник артилерії поруч короля, який питав себе, що ж сказано у святому письмі. «Любов триває вічно?» Напевне не це. Я люблю Анрієтту не палкіше, ніж вона мене. Я квапився з нею так, бо коли старієш, не лишається часу. «Ноги тих, хто винесе тебе, вже стоять за дверима», — ось що сказано у святому письмі».

— Пане де Роні, кажіть уже вашу гірку правду! Я чекаю від вас гіркої правди.

Тепер голос слуги звучав не сухо, як звичайно. Диво дивне — він ледь не тремтів:

— Величносте! Найгіркіша правда стосується мене самого. Я ревнував вас до вашої любої владарки, що любила вас і була вашим набутком. Та хай там як, а я виконував свій обов'язок перед королем і не смію за цим шкодувати. Решту довершила смерть. І тепер ви біжите по цих осоружних терасах зі мною самим.

Анрі думає: «Щирий слуга. Зразковий слуга: наввипередки зі смертю він звільняє мене від усіх, кого я люблю. Хто ж на черзі?»

Роні не примусив його чекати. Він назвав маршала Бірона, якого Анрі любив, зрадником. Коли Анрі обурився, він навів докази зради.

— Звольте, ваша величносте, самі поїхати на арену його підозрілих дій.

— Пане начальнику артилерії, ви просто хочете спекатись мене, щоб я вам тут не заважав.

— Величносте! І тут, і всюди ви повинні перемагати. Мій ворог — той, хто стає нам на дорозі.— Це вже був знайомий непохитний тон. — Зніміть із мене голову. А коли ви лишаєте її мені, тоді мусять скотитися голови тих, хто зраджує короля, — хоч би ці люди мали від нього письмове зобов'язання з підписом і печаткою. Із мстивості вони стають змовниками проти мого владаря.

— Пане начальнику артилерії, ви вважаєте, що тільки ваша голова міцно сидить на в'язах. Мені не хочеться вірити, що ви маєте рацію.

На цьому скінчилась їхня прогулянка. Анрі думає: «Врешті-решт завжди виходить, що він мав рацію».

Король відвідав свого маршала Бірона на арені підозрілих дій. Перша з них була та, що Бірон спробував підставити короля під ворожі кулі. В обложеному місті ніяк не могли б угадати, де стоїть король, якби їх не повідомили.

— Поясніть мені цей дивний випадок, — зажадав Анрі, ніби не знав, що випадки не мають пояснень. Але зрада здавалась йому ще нез'ясовнішою.

— Ваш батько любив мене, а я його, — сказав він синові вже, мабуть, усоте, бо тільки пам'ять про старого виправдовувала всі вияви ласки, що дістались молодому. — Він був спочатку моїм ворогом, а тому, коли доля звела нас, став тим надійнішим другом. Чи не гадаєте ви, пане маршале, що незаслужена дружба штовхає того, кому вона дарована, до ненависті й помсти?

— Це надто мудровані питання, — пробурчав Бірон-син. Таку вже вдачу мав цей твердолобий, натоптаний чолов'яга з мертвотно-похмурим поглядом, що з нього й за кілька годин не пощастило б видобути більш ні слова. Та Анрі забився навзаклад сам із собою, що переможе впертість цього чоловіка й прихилить його до себе — довірою. Зрадника справді можна ослабити, а врешті навіть подолати безмірною довірою — при умові, що до зради його спонукає не природжена зрадлива вдача, а просто зручна нагода, яка трапилась на війні і якою гріх не скористатись, коли ти не дурень. Адже можновладці самі сіють воєнне беззаконня, щоб кожен міг захопити більше влади, ніж йому припало. То чого б це маршалові Бірону пасти задніх?

То вже буде клопіт начальника артилерії — зловити Бірона в його власні тенета. Анрі вже тепер бачив те, що Бірон мав збагнути тільки згодом: такий супротивник, як герцог Савойський, не вартий зради. Його фортеці здавались одна за одною, військо ухилялось від бою. Він утратив честь, переказав йому Бірон; але про честь у кожного своє уявлення.

Перші здобуті прапори Анрі послав своїй коханці, мадемуазель д'Антраг, аби втішити її. Бо коли в її кімнату вдарила блискавка, вона передчасно народила дитину, яка невдовзі й померла. Через це шлюбне зобов'язання втратило силу, хоч би скільки потім галасувала та погрожувала її родина. Тільки-но вставши після пологів, ця юна особа подалася вслід за своїм старим коханцем, і він поквапився їй назустріч. Спочатку вона була тільки змучена й нещасна, ох, як вона його розчулювала! І що ж він зробив? Того ж таки дня, дев'ятнадцятого жовтня, прийшла звістка, що у Флоренції укладено його шлюб. Анрі видає повноваження клопотатись у Римі про те, щоб його новий шлюб оголосили недійсним, бо він зв'язаний обіцянкою, даною мадемуазель д'Антраг. А та обіцянка, як він добре знав, утратила силу.