Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Це війна, якої ще не бувало, війна цілком королівська: хто йде своїм шляхом, того зразу оголошують зрадником. Постривайте, від начальника артилерії він не втече. Грабувати й різати теж не дозволяється — наказано щадити населення. Король сказав, що його ворог — тільки герцог. Його оновлене військо трохи не молиться на нього. І про його міністра теж склалась у війську нова думка. Мабуть, він усе ж таки не просто страшидло: великий король має великого слугу.

Перед цією гірською фортецею Шарбоньєр Роні готувався довго й терпляче, поки розставив усі гармати там, де потрібно. Чорна ніч, дощ як із відра, — чотириста охотників, швейцарців та французьких гвардійців, кожному начальник артилерії пообіцяв срібне екю. Одначе, промокнувши до рубця, вони покинули всю роботу хрящем, поховались, і він мусив силоміць витягати їх із-під накриття. Кілька душ і полягло. Він сам забрьохався то вуха, і мав не більше години, але вранці всі кулеврини стояли на своїх місцях. А тоді начальникові артилерії довелося сперечатись із королем. Тому не терпілося побачити дію гарматного вогню, поки ще не смеркло. Роні заперечував. Спершу, мовляв, треба зробити під гармати помости з колод, а тоді замаскувати їх гіллям. Король розгнівився:

— Всюди ви хочете бути головним. А головний — я.

Тоді щирий слуга поступився, хоч і невдоволено й тільки задля науки королю. Спроба, як він і передбачав, не вдалася.

— Я не маю охоти стріляти в горобців, — сказав начальник артилерії і лишив його величність самого під дощем. Уранці всі гори, разом з їхньою мішенню, сповивав густий туман. Фортеці не видно було, і король посміявся зі свого начальника артилерії. Але той не спантеличився. Тільки-но туман розійшовся, він наводить гармати. Одна, наведена його власною рукою, пробиває діру в фортечному мурі там, нагорі. Звідти відстрілюються, королівські каноніри падають. Налічили десятеро вбитих, між них двоє офіцерів. Анрі каже сам до себе: «Аж віри не йметься, що мій начальник артилерії був під Іврі. Там бились інакше, я сказав би — тоді ми вмирали більш по-бойовому. Він сам був весь укритий ранами, рубаними й колотими, і яка урочиста процесія везла його додому! Дивний чоловік… Та ми всі дивні — і годі зрозуміти, як ми ще можемо йти далі своїм шляхом після всього, що відбулось і що лежить позадy».

Коли там, нагорі, вибухнула порохова башта, обложені капітулювали. Начальник артилерії в'їхав у браму на коні, і всі жителі містечка зустріли його, стоячи навколішки. Вони показали йому своїх поранених, і він, побачивши стільки пошматованих, попечених тіл, розжалився й погодився на почесні умови капітуляції. Тільки з тих грошей, що він зажадав, їм не вдалось виторгувати нічого.

Замок височів над земляними терасами, вкритими скупою рослинністю. Король пішов прогулятися зі своїм начальником артилерії; під час розмови тільки він дивився на гори, ясні, ніби скло. Начальника артилерії краєвид не цікавив; він був поглинутий думкою про те, як тепер узяти ще й Монмельян. На військовій раді всі сказали йому, що та фортеця неприступна. Те саме твердив король під час прогулянки; правда, він скоріш хотів роздражнити начальника артилерії, щоб той перевершив сам себе у своєму мистецтві. Проте король споглядав і гори, ясні, наче скло, голі вершини, холодні, недовговічні барви, що їх рання осінь клала на далекі кряжі та зубці. Над сніговими полями висіло синє пустельне небо. Якби це були його рідні Піренеї, на голову короля, на його лісисті гори лилась би повінь сліпучого проміння. А тут повітря легке й морозяне, ним добре дихається, і обриси тієї цілі, на яку ми наставляємо гармати, такі чіткі, як нам треба.

Начальник артилерії нагадав королю про один випадок. Він раз у раз йому нагадував про се, про те. Адже герцог Савойський оглядав королівські гармати в арсеналі, коли угоду ще не було порушено і взаємини наче лишалися дружніми. Герцога зразу приголомшила така потужна артилерія, а начальник її ще й сказав йому прямо в вічі «Ясновельможний пане, цими гарматами я візьму й Монмельян». Як тоді горбатий герцог тупнув ногою! Аж побілів із люті, коли не зi страху.

— Пане де Роні,— сказав король. — Ви просите п'ять тижнів, щоб узяти фортецю. Це гордість герцога, так швидко він її не віддасть. Та однаково я даю вам п'ять тижнів, і ви самі порядкуватимете всім, я тільки дивитимусь.

Пан де Роні не погоджувався, щоб його величність наражався на небезпеки облоги. Насправді він просто не хотів, щоб король утручався в його накази. Чим далі він буде, тим краще. Король зрозумів його, а тому заговорив про інші речі. Він сказав, що цей похід дуже приємний — якби тільки не схопити кулю. В нього відпочиває і тіло, й душа, бо тут він має спокій від жінок, а отже — й від звідників.