Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

— Справді спіткав, — повторив Анрі. Тоді промурмотів: — Подумати лишень — її справді спіткав кінець. Бо я нічого не бачив і не хотів вірити в її страхи. Щоночі я поділяв із нею ті страхи, я схоплювався зі сну, як і вона. Обом нам і снилось те саме.

Аж тепер він устав і почав міряти кроками галерею. Ла Рів'єр відступив до стіни. Більше до самого себе, ніж до цього осиротілого чоловіка, що вслухувався тільки у власні спогади, він заговорив словами свого вчителя Гіппократа:

— Життя коротке, мистецтво тривале. Нагода миттєва, досвід оманливий, судити нам важко.

Цим лікар по змозі применшував свою відповідальність, бо нагода спостерігати герцогиню де Бофор була для нього справді миттєва.

Анрі, навпаки, ходячи по галереї, дедалі гостріше відчував свою вину. Йому не слід було відсилати Габрієль від себе, нізащо не слід було випускати з рук свій найдорожчий скарб. А потім він не помчав до неї негайно, на її останній розпачливий поклик. Ох, ні! Провина його багато далі в минулому. Якби вона давно вже стала його законною королевою, тоді не було б усіх її страхів, а вона й умерла від страху, що він її покине. Покине, як колись нещасну Естер, — ту пастор ла Фей виворожив із непам'яті й показав йому, не жінку, а тінь, невпізнанну після довгого небуття. «Пасторе, я невиправний. Що мені діяти, щоб і ця не розтанула в небутті, як усі забуті?»

«Величносте, цього не станеться, бо ви нарешті дістали сувору науку й самі вже стоїте на порозі того віку, коли в житті настає поворот».

«Мені так страшно за себе, пане ла Фей. Адже небіжчиця стежитиме за мною, як я старітиму. А що, коли моя старість буде не гідна і її, і мене?»

«Сину мій! Ви любили дитя людське, Габрієль. Силою своєї любові до неї ви стали великим королем».

Останні слова разом із тяжким риданням вирвались голосно з його грудей. Лікар коло стіни боявся, що почує забагато, бо король у задумі провадив уявні розмови й гадав, що свідків їм нема. Але дозволу піти пан ла Рів'єр не дістав, а тому боявся й ворухнутись. Біля одного вікна Анрі зупинився й притулив чоло до шибки. Тоді пан ла Гів'єр тихенько вийшов.

За дверима його зустрів настирливий шепіт придворних, що дожидали його. Чи король дуже гнівається? Кого він винуватить, кому чого слід боятися?

Перший лікар висловився, як він умів, ухильно й багатозначно:

— Королю ніщо не загрожує, бо він пам'ятає про свою велич.

Поки навколо розгадували ці слова, ла Рів'єр зник.

Анрі, тулячи до шибки чоло, звертався до тієї, якої не міг уже прикликати:

«З тобою, тільки з тобою став би я таким, яким повинен бути».

Тоді знову сів і ще раз перечитав листа від сестри, герцогині де Бар. «Якби така божа воля, я б із тих років, що мені лишились, віддала б кілька, аби полегшити ваше горе», — писала Катрін.

«Це б не допомогло, моя сестро і її подруго». Він узявся докінчувати недописану відповідь. «Туга й нарікання супроводитимуть мене аж до могили, — було написано там. — Проте бог пустив мене в цей світ не заради мене самого, а заради цього королівства». Він іще дописав: «Корінь мого серця всох і вже не дасть парості».

Король із начальником артилерії вирушили в гори. Вони взяли з собою до Савойї сорок гармат, і супроводили їх п'ятнадцять тисяч піхоти, дві тисячі кінноти, маршал Бірон, граф Суассон і ще багато дворян. Хоробрий Крійон командував французькою гвардією, — нарешті попереду замріли бойові подвиги, за ними вже давно знудилися. Це справжнє щастя, що герцог Савойський порушив угоду. Він не віддав королю ні маркізату Салуццького, ні провінції Бресс. Тому вони й вирушили до Італії, щоб попросту забрати одне й друге, — восени 1600 року.

Герцог Савойський, звичайно, дотримав би угоди, якби Цезар, син Габрієлі, й досі лишався спадкоємцем французької корони і його зятем. Але син Габрієлі вже не був ні тим, ні тим. Незабаром король Франції мав через посередника одружитися з тосканською принцесою. Королева-чужоземка тоді негайно вирушить морем до Франції й привезе силу-силенну грошей на своїй галері, стіни якої, коли вірити чуткам, викладені безліччю самоцвітів. Навіть Габрієль д'Естре не мала їх стільки. Давні бойові сподвижники короля любили її, бо він її любив, та однаково — від правди ніде не дінешся: ні галери зі скарбами, ні отакого веселого походу від небіжчиці вже не було чого чекати, тому за нею ніхто не тужив — особливо прилюдно.

Вони казали: й сам король утішився. Не тільки тим, що одружується з чужоземкою. Через чотири місяці після втрати коханки він узяв собі нову — і то не бозна-яке щастя. Ще її матінка заколола кинджалом пажа. Королю з нею не мед. Він, певне, радісінький, що спекався хоч на час маркізи й іде з нами в похід.