Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Коли пані де Сурді прибула до свого дому, там не було ніякого нагляду: хто хотів, входив і виходив. Біля ліжка вона зомліла — більше для пристойності, бо вдачу мала не лякливу. Ця млість не перешкодила їй упіймати злодійку. То була пані де Мартіг: заволодіти разком перлів їй не пощастило, але вона постягувала з пальців у покійної найкоштовніші персні й нанизала їх на свої чотки. Сурді видерла в неї цю здобич, а саму інтриганку передала офіцерові поліції.

Всі ті два тижні, поки Габрієлі не поховали, ніхто не мав стільки діла й клопоту, як її тітка. Як померла небога, вона цікавилась не дуже, бо заклопотана була тим, як здобути з цієї смерті принаймні всю можливу ще вигоду. Вона вдягла небогу у весільне вбрання королев — кармазин із золотом, а поверх нього білий шовк. Але то не була сама небога, бо того, що лишилось від чарівної Габрієлі, не можна було виставляти напоказ. На парадному ліжку в передпокої будинку лежала воскова лялька, і їй віддавали шану двір та місто.

Тоді як сама вона лежала в забитій труні, навіки попрощавшися з цим світом, її незграбна подоба пишалась між шістьма грубими свічками з білого воску. В труні — саван і чорне обличчя, а вісім ченців, що співали псалми, стояли круг ляльки в золотій мантії, з золотою герцогською короною над виліпленим з воску чолом. Відринутий труп, а біля поквапно зліпленої подоби красуні цілу ніч стоїть уся її родина і два священики читають заупокійну месу. Перед пишною спорудою мар стоять і збройні герольди в чорних кольчугах, обсипаних золотими лілеями. Королева зі своїми лілеями лежить не в домовині; тут її салон, і вона приймає гостей: двадцять тисяч душ проходять повз неї. Коли йде якась герцогиня, їй хутенько підкладають під коліна подушечку.

Весь цей церемоніал тітка неухильно виконувала три цілих дні. Для воскової ляльки накривали стіл на сніданок, обід і вечерю, як у давнину робилося для померлих королев; їй прислуговували, капелан читав застільну молитву. Та все це був тільки початок. Нарешті настав день похорону: двадцять троє міських окликачів сповістили про це парижан, і імена та титули вельможної дами Габрієлі д'Естре ще раз пролунали па паризьких вулицях Церква сяяла незліченними свічками; жебраків, яких одягли в жалобу й поставили шпалерами, налічувалось аж сімдесят п'ять. Із церкви процесію вели охоронці короля з герцогом де Монбазоном на чолі: він супроводив небіжчицю після її останнього прощання з королем, йому належала й честь іти поруч її домовини. Там уже не було ніякої воскової ляльки. Там була вона сама. За нею, попереду всіх верхівців і карет, ішли троє її дітей. Четверте дитя супроводило її в домовині.

У процесії говорено багато чого; тільки її рідня, яку тепер очолював маршал де Баланьї, затято мовчала, тримаючись загадкових слів лікаря про руку господню. Казали, ніби король радий, що позбувся Габрієлі; згодом знайшовся й такий, що сказав йому це в вічі. Серед люду, що товпився попід будинками, чути було співчутливі слова: хоч і померла, мовляв, як собака, без соборування, а все ж перед самою смертю прийняла причастя і принаймні була в годину смерті чиста від гріхів. А ті пани, що в процесії, наперед знали, що вона помре, і не інакше. В юрбі шепотілися про кару господню: вона її накликала на себе, перше ніж диявол устиг виконати свою угоду з нею й зробити її королевою Франції. І двір, і місто одностайно відзначили, що сам король не посмів узяти участь у цьому королівському похороні. І не звелів поховати її в соборі Сен-Дені, де стоять домовини всіх королів і королев Франції. Правда, в тому соборі, над склепами королів, по ній відправили другу заупокійну службу, але в останній спочинок поклали в Монсо.

Анрі зачинився в себе. Перший тиждень після смерті Габрієлі ніхто з його звичайного оточення не бачив короля. Тільки його міністр Сюллі з'явився зразу, в суботу о шостій годині вечора. Габрієль тим часом справді померла, і її ворог негайно приїхав. Анрі в Фонтенбло не знав, що вона була ще жива, коли він почав її оплакувати, і Роні йому про це не сказав. Анрі обняв свого щирого слугу, і той проказав для нього псалом: «Хто віддавсь під владу господню…» — і тоді Анрі звів на нього очі й дивився довго, безмовно.

Анрі зрозумів у ті хвилини багато — зокрема те, що він має право зоставатися сам зі своїм горем, якого не поділяє ніхто. І від цього він зразу немовби втішився. «Не дуже глибоке це горе», — подумав міністр, зачиняючи за собою двері.

Чужоземних послів, що умисне приїхали до Фонтенбло не можна було не прийняти. Так само Анрі довелося терпляче слухати, коли депутація від його парламенту високими словами, наче йшлося про законну королеву, висловлювала йому свою офіційну скорботу. Потім вони знов лишили ного наодинці з думками; він стояв на місці мов укопаний. Вони так і розповідали: мов укопаний, вбраний весь у чорне; такої жалоби ще жоден король не носив, навіть по справжній королеві.