Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

А що, як моє втручання урве його? Видалення плоду аж ніяк не усуне дії отрути. А тій дії вона зможе опиратися довше без болісного втручання, якого я неспроможен пом'якшити. Природо, даруй їй півгодини нечутливості, і я допоможу тобі зцілити її. Неможливо: ця людина помре в лютих муках від крововиливу з нутрощів. А коли і його мені пощастить зупинити, то в наступному нападі задишки за двадцять секунд кров заллє мозок. І в мене на руках умре паралізована.

Лікар важко впав на стілець і обхопив голову руками. Блаженне жебоніння, яке він чув і від якого не міг утекти, ще посилювало його тривогу. «Хоч би що я зробив, я завжди буду винний перед природою, — вона, по суті, милосердна, тільки я не вмію з того скористатися, — і перед людьми, що так і чекають, як мене занапастити».

З соромом і тяжкою нехіттю він признався собі, що боїться людей. Його ненавидять як прихильника й улюбленця герцогині де Бофор. І тим скоріше почнуть твердити, що це він її вбив. Він і не протестант, і не католик, медицини вчився у маврів, довго жив у Іспанії, але найтяжчу підозру накликав на себе тим, що за наказом короля повертав розум одержимим — навіть зовсім недавно — і важився твердити, що вони зовсім не одержимі. Лікар зневірився в собі, зрозумівши, що не насмілився штучно видалити плід зі страху не тільки за чуже життя, але й за себе самого. «У мене не більше певності, що й сам я переживу завтрашній день».

Це признання він вимовив уголос, і зразу лагідний шепіт на ліжку стих. Уже зовсім стемніло, він засвітив свічки, і світло впало на зовсім відмінене обличчя. Перед ним лежала жива жінка, а не присмертна. Щоки були рожево-білі, округлі, як завжди, віддих легкий і спокійний. Воістину милосердна природа здійснила чудо. Аж заточившись від нестямної радості, ла Рів'єр навстіж розчинив вікно. І в ту ж мить знизу долинув дзвінкий молодий голос, що співав пісню.

«Чарівній Габрієлі» — пісню цю співав Гійом.

Габрієль розплющила очі — вони були блискучі. Габрієль ледь звела голову над подушкою, прислухалась і всміхнулась. «О зоре», — пролунало коло її останнього ложа, і вона розтулила уста.

— Та я ж іду, — промовила Габрієль ясним, ніжним голосом. — Я вже йду, коханий. Я тут, мій високий владарю.

Голова її знов упала на подушку, але вона ще раз почула:

Кінець пісні — вона почула його.

Анрі одержує першого з її листів; із трьох її останніх листів до нього дійшов тільки перший. Він читає, що вона хоче приїхати до нього й дуже просить його дозволу. Але ж далі вона пише, ніби помирає,— тож як вона може приїхати? Вона сподівається, що він устигне звінчатися з нею — заради дітей. Невже їй аж так погано? Варенн у дописаних його рукою рядках спростовує її страхи; нічого спішного, запевняє Варенн, а він же відповідає за неї головою.

— Пане де Пюїперу, — питає Анрі кінного гінця. — Хто вас послав?

Дворянин відповідає: сама герцогиня, і вона не хотіла ніякого іншого гінця, тільки його. Чи вона була притомна? Цілком притомна. Чи стан її небезпечний для життя? По ній цього не видно було, відповідає гонець. Проте він чув, що вона була зомліла.

Анрі міркує: «Після третьої дитини вона була схильна до млості. В Монсо я сам був при тому, як вона зомліла — з ревнощів до Марії Медічі та до її портрета. І цього разу те саме. Вона боїться, що я можу передумати без неї. Я заспокою її. Але шлюбу in articulo mortis [85] З огляду на неминучу смерть (латин.) . я не хочу. Вона не помре — як могла б вона покинути мене!»

Він зразу відсилає гінця назад зі звісткою, що він сам їде до неї й незабаром триматиме її в обіймах. «Такої вірності, як моя, ще світ не бачив», — змогла б вона прочитати, як колись. Але в п'ятницю, в її останній день, вона втратила зір. А втім, їй і не дали його листа.

Він тривожився, його навіть мучив страх, хоч він і заспокоював себе. Нарешті він заснув, але його розбудив лихий сон, і далі він уже тільки лежав та прислухався, і йому все вчувався тупіт копит. Удосвіта почувся й справжній тупіт. Анрі, що лежав одягнений, підбіг до дверей і в сірому світлі світанку насилу розібрав листа, писаного, вже не її рукою. Варенн писав сам, він повідомляв, що недуга не піддається зусиллям лікаря й з'їдає хвору. Життя герцогині вже не врятувати, а її врода марніє на очах. «Величносте! Не приїздіть, нащо вам це жахливе видовище!»