Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Ранок був такий, як і вечір. Для Анрі всі пори дня минали однаково, поки він терпів коло себе цю жінку. Вона бавила його більше, ніж він міг іще сподіватись від себе. Вона була щохвилини інакша, її чар нагадував примхливий, мінливий вітрець. Коли вона вдавала слабку — це була комедія, сльози вона мусила видушувати. От тільки хтозна, наскільки непідробна була її твердість і чи багато важили її погрози, які вона підкріплювала аж занадто трагічною мімікою. «Великий лицедійський хист, — думав Анрі,— а в родині його ще розвивали». Сам він, утративши справжню супутницю життя, почував себе таким розчарованим і втомленим емоційно, що не важився навіть тужити за нею, уникав споминів про неї, забував її… Анрі, що ж лишається тобі?

Лишається потяг до жінки, лишається чуттєвість. До останку вас не покине давній захват, величносте, і те, що він вам навіював усе життя. Які були б ваші діла без цього? І які були б ви самі? В вас клекоче снага, а ці тендітні створіння, хвилюючи вас, іще розпалюють ту снагу. За одними дедалі частіше приходили інші, і кожна нова перевершувала давню, аж поки з останньою, справжньою наповнилась ваша міра величі й володіння, величносте. Ви прикипали до жінок, а це вада, це врешті закінчується погано, — вам про те давно казали. Влада почуттів підносить нас, поки ми молоді, а ви були молодим довго, понад звичайну міру; і навіть пізніше вона ще дає нам плідність. Але бувають уже й смуги порожнечі.

Природа, схильна все рівняти, вже не кориться своєрідній особистості, й безплідне почуття перетворюється у власну пародію. Смуги порожнечі, і постарілий коханець натрапляє на жінок-лицедійок — з ними все виходить швидко й ніщо не має ціни. Згадайте, як довго довелося вам здобувати свою чарівну Габрієль, скільки наполегливості й трудів ви доклали, як терпіли приниження, спокутуючи свою пристрасть. Ваша мета була клопітна, як саме життя: «Оцю я повинен скорити, оця буде моєю». — і врешті вона таки скорилася вам, стала вашою до останку. А якби Анрієтту д'Антраг, вашу скороспечену маркізу, вашу безсоромну лицедійку взагалі можна було скорити, то ви цього й не хочете. Тут байдужий ви.

Зате юна маркіза принаймні ненавидить, як уміє, бо вона хоче забагато зразу і вже не знає, з якого кінця хапатись. Вона ненавидить вас за обіцянку одружитись, за марні пологи, за вашу королеву, що має прибути галерою. А ще більше, ніж усі її кривди, розпалює ту ненависть неповага, яку відчуває ваша коханка. Щоб відплатити дворові за цю неповагу, вона танцює перед чоловіками гола. Але найзгубніше, щоб ви знали, — це ваша власна глибока байдужість. За Анрієтту ви не служили б не те що семи років, а й одного дня. Ви квапитесь дужче, ніж ця вимоглива молода жінка, та й зрозуміло: смуга порожнечі. Її треба швидше зоставити позаду, перебігти, як щось минуще. Стати знову плідним! Ваша снага чекає, величносте, ви накопичуєте запаси й залишки. Вам нема чого боятись.

Кілька квапливих днів минуло в короля з коханкою. Вона не поступалась у своїх вимогах. Після кожної ночі з ним вона вставала як майбутня володарка, і це було б тільки кумедно: придворні дами й королеви забавлялись би її коштом; але Анрієтта й сама вміла бути дуже ущипливою. Встаючи, вона називала короля своїм «лицарем доброї волі». Оскільки це смішило і його, дами й кавалери так і не знали до пуття, з кого ж вони потай сміються. Тому їм важко було дотримувати офіційного церемоніалу, якого вимагала від них пані де Верней. А втім, вона й сама не здатна була довго триматись його — зривалась і наскакувала на короля, вистромляючи гострі кігтики. Він, мовляв, обморочив, обдурив її. Він і його Бассомп'єр грали з нею нечесно, мов ярмаркові шулери. Але вона йому ще покаже!

На це були згодні всі, і тому її давно вже не боялися. Батько її, губернатор Орлеана, міг би дошкулити королю — проте й прикрощі його величності теж були декому вигідні. Одружуватися він цього разу не буде, справжня небезпека виключена; тож кому це треба кувати похмурі підступи, як за часів любої владарки! Нехай собі ця Анрієтта бешкетує скільки хоче. Навіть цікаво, якою це помстою погрожує вона королю. А поки що вона розважає його, хоч це химерна розвага. Ясно, як білий день, що в почуттях короля є якесь збочення. Ну що ж, нехай…

По-справжньому зачіпало короля, коли маркіза починала обсипати образами небіжчицю. Вона це постерегла і заходила що раз то далі. Вона, мовляв, не якась терпляча квочка, в неї нема подвійного підборіддячка, наважилась вона сказати врешті й заспівала ламким, але й дзвінким голоском: «Чарівній Габрієлі…» Тоді король рвучко повернувся до неї спиною й гукнув: