Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

— Не цікаве воно мені,— казав він. — Ніщо мені не цікаве, — шепотів і відвертався, не зважаючи навіть на герцогиню де Бофор: вона сиділа поряд, але він поводився так, ніби її тут не було. Коли він зіперся чолом на руку й покинув дивитись на видовище та слухати солодкі звуки, одне по одному зникли танцівниці, музиканти й усі придворні, а він того й не помітив. Правда, після тривалої глибокої задуми король таки повернувся до дійсності й побачив, що він сам. Порожня зала, за піднятою завісою звалено рештки свята, музичні інструменти, театральні машини, позолочений шолом, зів'ялий букет. Покинутий король схилився в другий бік — крісло поряд було порожнє, навіть перекинуте. Певно, герцогиня втікала прожогом. Він спитав у свого почуття, але воно не відповіло, любо йому бути самому чи прикро.

— Ніщо мені не цікаве, — промовив він у порожнечу, і луна повернула йому ті слова.

Згодом герцогиню де Бофор хвалили: вона, мовляв, зрозуміла, що її гра дограна, й перебралася з Лувру до свого дому. Лиш тяжка хвороба короля давала їй право жити з ним, у королівських покоях, які не мали стати її покоями ніколи. І тим більше здавалось потрібно усунути її остаточно — коли можна, то не вдаючись до крайніх заходів. Бо її не тільки ненавиділи, а й жаліли. Багато хто наперед шкодував за тим, що готовий був зробити, — коли треба, то й перед крайніми заходами не спинитись. Досі це не виходило за межі звичайних усних нападок — проповідники й ченці посміливішали, дізнавшись про млявість і меланхолію короля, й проголошували, що цього разу йому ще даровано життя, аби він міг покаятись. А ще й цілі юрми люду збирались та пропихались аж до луврського подвір'я, де хором вигукували благання та вимоги, щоб король порятував країну і власну душу, усунувши Габрієль.

До неї й до самої приходили вельми дивні відвідувачі — правда, тільки по одному. Всі хотіли дізнатися, чи справді в неї був папський легат, хоч ніхто в це й не вірив. Нібито він потай увійшов у дім, коли вже смеркло, без численного почту, без жодного смолоскипа, і вийшов теж непомічений, хоча за будинком весь час стежили.

Майже так само потиху з'явилася до Габрієлі найдавніша з її смертельних ворогів — пані де Сагон. Її прийнято не зразу — Габрієль пустила її до себе лиш через годину, коли їй доповіли, що гостя чекає терпляче й покірно. Коли її впустили, вона вхопилась за стілець і насилу спромоглась заговорити.

— Пані, я завжди бажала вам тільки найкращого, — прожебоніла вона.

— Пані, ваші побажання справдяться, — відказала Габрієль гордовито — підкреслено гордовито, і Сагон скривила обличчя в плаксиву гримасу, чи то в плаксиву усмішку. Яким маленьким здавалось її пташине личко!

— Простіть мені! — пронизливо вигукнула вона, затріпотівши обома руками. — Я цього ніколи не хотіла.

— Чого ви не хотіли? — спитала Габрієль. — У мене все гаразд, король одужав, його ухвала одружитися зі мною непохитна. Ми не маємо жодного ворога, коли вже й ви мені друг.

— Пані, стережіться, о, стережіться! Я благаю вас, щоб ви були обачною, ревніше я не могла б і за власне життя просити.

Її непоказне личко аж позеленіло, і Сагон трохи-трохи не зсунулась зі стільця й не впала на коліна. Тому Габрієль сподобила її відвертого слова.

— Ви говорили дуже багато, папі. Коли б усе, що ви наговорили за ці літа задля моєї згуби, почало текти й залило цю кімнату, ми обидві потонули б. Але тепер лихі слова справді ринуть цілим потоком. Я бачу, що він вас лякає. Тож облегшіть душу й розкажіть нарешті не якісь вигадки, а те, що ви справді знаєте.

— Якби ж то я знала! — Сагон рада була б заломити руки, але вони в неї тіпались.

— Хто хоче вбити мене? — спитала Габрієль.

Сагон, умить скам'янівши, втупилась у неї.

Габрієль:

— Пан де Роні?

Сагон мовчки похитала головою.

Габрієль:

— Я б однаково вам не повірила. Люди герцога Тосканського? І як саме?

Сагон:

— Скрізь якісь шастають і шепочуться, вся Європа в це вірить, стільки таємних посланців від усіх дворів з'являються в Парижі й зразу щезають. Сердечними справами короля Франції заклопотані і папа, й імператор, але це ви й самі знаєте.

Габрієль:

— Що ж ви мені принесли нового?

Сагон — майже нечутно:

— Цамет. У його домі це буцімто вирішено.

— За картярським столом, звичайно, — сказала Габрієль. — І хто ж при тому був?

Сагон міною й жестами показала, що її відомості і навіть сила на цьому вичерпались.

— Уникайте того дому! До шевця Цамета вам не можна приходити навіть із королем, — зашепотіла вона ще таємничіше. — А без нього й поготів.